Молодий Бик несамовито бажав кинутися вниз та приєднатися до своїх братів, які б’ються з покручами, полюють на інших Ніколи-Не-Народже-них, — але залишки його свідомості нагадали, що він — людина. Лея.
Він кинув свою сокиру й обережно перевернув жінку. Кров заплямувала її обличчя, а скляні очі мертво дивилися на нього. У них, як йому здалося, застиг обвинувачувальний вираз.
— Я намагався, — промовив він, — намагався вберегти вас.
Її погляд не змінився.
— Що ще я міг вдіяти? Він би вбив вас, якби я не вбив його.
Вставай, Молодий Бику. Час вбити покручів.
Вовк увірвався в нього, заполонив його розум. Перрин відпустив Лею, підняв свою сокиру, закривавлене лезо якої виблискувало. Коли він мчав униз скелястим схилом, його очі світились. Він — Молодий Бик.
Дерева, розкидані западиною, горіли, немов смолоскипи. Високі сосни палахкотіли у вогні, коли Молодий Бик кинувся у іущавину битви. Нічне повітря, мов від блискавок, світилось фіолетово-синім. Лан зійшовся у двобої з мерддраалом; давня сталь Айз Седай змагалася з чорною сталлю, викуваною в Такан’дарі, у тіні Шайол Гулу. Лоял так розмахував палицею розміром з колоду від огорожі, що біля нього жоден траллок не залишався на ногах. Усі відчайдушно билися з рухливими тінями, — проте Молодий Бик, Перрин, помітив, що багато хто з шайнарців був поранений.
Брати і сестри билися невеличкими зграйками по три-чотири особи. Вони ухилялися від схожих на косу мечів та зубчастих сокир, рвали гострими зубами підколінні суглоби та перегризали горлянки супернику, коли той падав. У цій битві не було ні милосердя, ні слави, ні гідності. Вони прийшли не боротися, а вбивати. Молодий Бик був з однією з таких маленьких груп; лезо його сокири слугувало йому замість зубів.
Він не думав про всю битву. Існував лише траллок, якого він та вовки, його брати, оточили й повалили додолу. Потім був ще один, і ще, і ще, — аж поки їх більше не залишилось. Ні тут, ні десь інде. Перрин відчував бажання відкинути сокиру й гризти їх зубами; бігти на чотирьох, як його брати вовки. Мчати високогірними перевалами. Гнатися за оленем, грузнучи до черева в пухкому снігу. Бігти з холодним вітром, що овіває твоє хутро. Він загарчав зі своїми братами, — і траллоки, побачивши погляд його жовтих очей, завили від страху, злякавшись його одного дужче, аніж усіх вовків.
Раптом він усвідомив, що в самій западині траллоків більше не залишилося: були лише ті, що відступали, переслідувані його братами. Але у сімох була інша здобич десь в нетрях темряви. Один із Ніколи-Не-Народжених помчав на сильному звірі із чотирма копитами — на коні, промовила віддя-лена частина його свідомості — і брати кинулися за ним услід, винюхуючи його запах, запах смерті. У своїй голові він був з ними — і спостерігав за мерддраалом. Коли він заплющив очі, то побачив, як той озирнувся, проклинаючи їх усіх; чорне лезо його клинка й одяг зливалися з нічною темрявою. Але саме вночі й полювали його брати і сестри.
Коли перший брат загинув, Молодого Бика пройняв смертельний біль, і він загарчав. Інші брати й сестри почали щільніше оточувати Ніколи-Не-Народженого, — і вони гинули, та все ж їм вдалося стягти Ніколи-Не-Народженого з коня. Він відбивався, використовуючи зуби, щоб перегризати їхні горлянки, дряпаючись нігтями, що розрізали шкіру не гірше, ніж тверді кігті двоногих. Але брати боролися — навіть тоді, коли помирали. Врешті одна вовчиця відійшла від метушливої купи й завалилася на бік. Її називали Ранковою Імлою, але, як і всі їхні імена, воно означало дещо більше: морозний ранок зі сніжинками, що вже закружляли в повітрі, та густий туман, що кучерявився уздовж долини через подмухи вітру, котрі обіцяли вдале полювання. Піднявши голову, Ранкова Імла завила на місяць, оповитий хмарами, оплакуючи свою смерть.
Молодий Бик закинув голову й завив разом з нею, оплакуючи її.
Коли він опустив голову, на нього дивилася Мін.
— З тобою все гаразд, Перрине? — запитала вона нерішуче. На її щоці був синець, а рукав наполовину відірвався від плаща. В одній руці вона тримала кийок, а в іншій — кинджал; на обох були кров і волосся.
Усі дивилися на нього, — всі, хто лишився на ногах. Лоял, який стомлено спирався на свій довгий ціпок. Шайнарці, котрі зносили полеглих до Морейн, що вже схилилася над одним із них, а поруч з нею стояв Лан. Навіть Айз Седай дивилася в його бік. Дерева, що палали, немов велетенські смолоскипи, кидали мерехтливі вогники світла. Мертві траллоки заполонили западину. Серед них були розкидані тіла шайнарців, яких було більше, аніж вцілілих. Значно більше...