Перрин розумів, що хоче завити ще раз. Він відчайдушно відгородився від зв’язку з вовками. Образи та емоції продиралися у свідомість, коли він намагався зупинити їх. Врешті він уже не відчував вовків, їхнього болю чи люті, прагнення вбивати покручів чи бігти... Юнак обтрусився. Рана на плечі горіла, мов полум’я, а його розірване плече неначе кували на ковадлі. Босі ноги, в синцях і подряпинах, пульсували від болю. Запах крові линув звідусіль. Запах траллоків — і смерті.
— Я... Я в порядку, Мін.
— Ти мужньо бився, ковалю, — сказав Лан. Охоронець підніс свій закривавлений меч над його головою.
— Тай’шар Манетерен! Тай’шар Андор! — Істинна кров Манетерену! Істинна кров Андору!
Шайнарці все ще стояли — їх було так мало, — піднявши свою зброю й приєднавшись до нього.
— Тай’шар Манетерен! Тай’шар Андор!
Лоял кивнув.
— Та’верен, — додав він.
Перрин ніяково опустив очі. Лан звільнив його від питань, на які він не хотів відповідати, а натомість нагородив незаслуженою честю. Інші цього не зрозуміли. Цікаво, що б вони сказали, якби знали правду. Мін підійшла ближче, і юнак пробурмотів:
— Лея мертва. Я не зміг... Я спізнився на мить.
— Це нічого не змінило б, — сказала дівчина тихо. — І ти це знаєш. — Вона нахилилася, оглянула його спину і скривилась. — Морейн подбає про тебе. Вона зцілює тих, кого може.
Перрин кивнув. Він відчував неприємну липкість підсохлої крові від плечей до попереку, але, попри біль, заледве помітив це. О світло! Я ледь повернувся цього разу. Більше не можу такого допустити. Нізащо. Ніколи!
Але коли він був із вовками, все було зовсім інакше. Йому не потрібно було турбуватися через те, що незнайомці остерігаються його лише тому, що він кремезний. Ніхто не вважав його тугодумом лише через те, що він обережний. Вовки знали одне одного, навіть якщо ніколи до цього не зустрічалися. З ними він був просто ще одним вовком.
Ні! Перрин стиснув руків’я сокири. Ні! Він здригнувся, коли Масима заговорив:
— Це був знак, — сказав шайнарець до всіх, хто приєднався до нього. На його руках і грудях була кров, бо бився він лише в бриджах. Він йшов, накульгуючи, але його очі світилися так само палко, як і завжди. Навіть більше. — Це знак, що підтверджує нашу віру. Навіть вовки прийшли боротися за Відродженого Дракона. В Останній битві лорд Дракон прикличе навіть лісових звірів вступити у бій на нашому боці. Для нас це знак, щоб ми не зупинялися. Лише Друзі Морока будуть не з нами.
Двоє шайнарців кивнули.
— Стули свого клятого рота, Масимо, — відрізав Уно. Він не був поранений, але ж і бився з траллоками ще тоді, коли Перрин й не народився. А все ж і він трохи ослаб від утоми; тільки його намальоване око мало жвавий вигляд. — Ми рухатимемось далі, коли лорд Дракон в біса скаже нам, — і не раніше. Ви, вівцеголові селюки, — запам’ятайте це. — Одноокий чоловік оглянув ряди чоловіків, що зібралися біля Морейн; деякі з них не могли сидіти навіть після її допомоги. Він похитав головою. — Принаймні у нас буде до біса вовчих шкур, щоб зігріти поранених.
— Ні! — Шайнарці здивовано перезирнулися від палкості Перринового виїуку. — Вони билися за нас, — і ми поховаємо їх разом із нашими загиблими.
Уно насупився й розтулив рота, щоб заперечити, але Перрин зупинив його непохитним поглядом жовтих очей., Шайнарець першим опустив очі й кивнув.
Перрин прокашлявся. Він ніяковів щоразу, коли Уно віддавав наказ вцілілим шайнарцям збирати мертвих вовків. Мін примружилася так, як робила це, коли щось бачила.
— Де Ранд? — запитав він.
— Там, у темряві, — відповіла дівчина і кивнула головою на гору, не відриваючи від нього погляду. — Він ні з ким не говорить. Сидить там і огризається до кожного, хто до нього приходить.
— Зі мною він поговорить, — сказав Перрин.
Вона рушила за ним, намагаючись переконати спершу піти до Морейн, щоб та оглянула його рани. Світло, — що вона бачить, коли дивиться на мене? Не хочу цього знати.
Ранд сидів на землі, сховавшись від світла палаючих дерев, в тіні низькорослого дуба, спершись спиною на його стовбур. Він дивився в нікуди, охопивши себе руками під червоним каптаном так, наче йому було холодно. Ранд не помітив їхньої появи. Мін сіла поруч, але він не поворухнувся навіть тоді, коли дівчина поклала руку на його плече. Навіть тут Перрин відчував запах крові, — і не тільки власної.
— Ранде? — почав був Перрин, але юнак його перервав.
— Знаєш, що я робив під час битви? — кинув він у темряву, все ще втупившись удалину. — Нічого! Нічого корисного. Спочатку, коли я потягнувся до Істинного Джерела, я не міг торкнутися, не міг схопити його. Воно постійно вислизало від мене. Потім, коли я врешті дотягнувся, я хотів спалити їх усіх, — спалити траллоків і щезників. І все, що я зміг, — це підпалити кілька дерев. — Він затрусився від тихого сміху, відтак застиг із виразом болю. — Саїдін наповнила мене, і я відчув, що можу вибухнути, мов феєрверк. Я мав направити цю силу кудись, поки вона не спопелила мене. Я зрозумів, що думаю про те, аби звернути гору й засипати нею всіх траллоків. Я ледь не зробив цього. Це була моя битва. Не з траллоками. А з собою. Щоб не поховати нас усіх під горою.