Перрин потягнувся, позіхаючи, і швидко вбрався, тамуючи ранкові дрижаки. Надворі він побачив лише жменьку шайнарців, що кіньми тягли тіла траллоків до лісу. Більшість з них рухалися так, наче вони хворіють й повинні були б залишатися в ліжках. Потрібно було трохи часу, щоб тіло відновило сили, витрачені на Зцілення.
Шлунок Перрина бурчав, і він втягував носом повітря, сподіваючись, що хтось уже почав готувати. Юнак ладен був з’їсти навіть те подібне на ріпу коріння, бодай і сире. Проте надворі чувся лиш густий сморід роздертого мерддраала, мертвих траллоків, людей, мертвих і живих, а також коней та дерев. І ще — мертвих вовків.
Хатина Морейн, що височіла на іншому кінці западини, була центром довколишньої метушні. Мін поквапливо зайшла всередину, а за мить звідти вийшов Масима, а пізніше — Уно. В лісовій гущавині, прямуючи до кам’яної стіни за хижкою, зник одноокий чоловік, а інший шайнарець, кульгаючи, спускався схилом.
Перрин рушив до хатини. Переходячи мілкий потічок, він зустрів Ма-симу. Обличчя шайнарця посіріло, шрам на його щоці виділявся ще більше, ніж зазвичай, і навіть очі запали сильніше, ніж звичайно. Посередині струмка він несподівано підвів голову й вхопив рукав Перринового каптана.
— Ти з його селища, — хрипко сказав Масима, — ти повинен знати. Чому лорд Дракон покинув нас? За який гріх занапастив нас?
— Гріх? Про що ти говориш? Чому б Ранд не пішов, — це не пов’язано з тим, що ви зробили. Чи чого не зробили.
Але це не заспокоїло Масиму: він тримався за Перриновий рукав, вдивляючись в його обличчя, — так, наче шукав у нього відповіді. Крижана вода поступово просочувалась у лівий черевик юнака.
— Масимо, — обережно мовив він, — що б не зробив лорд Дракон, — усе йде згідно з його планом. Лорд Дракон не покинув нас. — Чи я помиляюся? А що би зробив я на його місці ?
Масима повагом кивнув.
— Так. Авжеж, я тепер розумію. Він пішов сам, щоб поширювати вість про своє відродження. Ми також маємо поширювати її. Так.
Він пошкутильгав через потік, щось бурмочучи до себе.
Чавкаючи промоклим черевиком, Перрин піднявся до хатини Морейн і постукав. Відповіді не було. Він повагався хвильку й увійшов.
Кімната-передпокій, де спав Лан, була така ж сувора й проста, як кімната Перрина: з твердим ліжком біля однієї стіни, кількома кілками для одягу та з поличкою. Небагато світла проникало у кімнату через відчинені двері, а окрім того її освітлювали саморобні світильники на полиці — скіпки промасленої деревини, запхані у тріщини в скельних уламках. Вони диміли тоненькою цівкою, що стелилася попід стелею. Перрин зморщив носа від запаху.
Він ледь не сягав головою низької стелі. А от Лоялова голова таки майже торкалася її, хоч той і сидів в ногах Ланового ліжка, обхопивши коліна, щоб здаватися меншим. Вуха оґіра неспокійно смикнулися. Мін всілася, схрестивши ноги, на брудній підлозі перед дверима, що вели до кімнати Морейн, поки Айз Седай замислено крокувала вперед-назад. Мабуть, їй дошкуляли похмурі думки. Три кроки в кожен бік — ось і весь простір, який у неї був; але вона енергійно використовувала його, а спокій на її обличчі контрастував зі швидкістю її кроків.
— Здається, Масима здурів, — сказав Перрин.
Мін пхикнула:
— Масима? Хіба по ньому це можна зрозуміти?
Морейн зиркнула на Перрина, стиснувши іуби. Її голос був спокійним. Надто спокійним.
— Невже цього ранку тебе найбільше турбує Масима, Перрине Айбара?
— Ні. Я хотів би знати, коли Ранд зник і чому. Хтось бачив, як він пішов? І куди? — Він змусив себе зустріти її погляд твердо й спокійно. Це було непросто. Перрин нависав над нею, але перед ним стояла Айз Седай. — Це не ваша робота, Морейн? Хіба не ви тримали його на короткому повідці, аж поки його терпіння не луснуло, і він подався абикуди, щоб зробити хоч щось, — тільки б не сидіти склавши руки?
Лоял нашорошив вуха і нишком подав застережливий рух рукою з пухкими пальцями.
Морейн вивчала Перрина, схиливши голову вбік. Юнак із усіх сил намагався не відвести погляду.
— Це не через мене, — відповіла вона. — Він поїхав серед ночі. Коли, як і чому — я й сама хотіла б дізнатися.
Плечі Лояла здійнялися й опустилися від полегшеного зітхання. Для оґірів воно було тихим, однак насправді нагадувало шипіння, з яким виривається пара, коли охолоджують розжарене залізо.
— Ніколи не зли Айз Седай, — сказав він, як йому здавалося, пошепки. Але його слова почули всі. — Краще обійняти сонце, аніж злити Айз Седай.
Мін простягла руку і дала Перрину згорнутий аркуш паперу.
— Вчора — після того, як ми відправили Ранда спати, — його навідав Лоял. Ранд попросив його принести перо, папір та чорнило.