Вуха оґіра сіпнулися, а сам він спохмурнів, так що його довгі брови повисли до самих щік.
— Я не знав, що саме він збирається зробити. Не знав.
— Ми це знаємо, — сказала Мін. — Ми тебе не обвинувачуємо, Лояле.
Морейн нахмурилася, побачивши записку, але не намагалася завадити Перрину прочитати її. Це був почерк Ранда.
Я роблю це лише тому, що немає іншого виходу. Він знову полює на мене, і цього разу, гадаю, один із нас повинен померти. Немає потреби помирати також і тим, хто поруч. Уже стільки загинуло заради мене. Я теж не хочу помирати, — і не помру, якщо впораюся з цим. У снах багато брехні, як і смерті, — але там також є і правда.
На цьому текст закінчувався; підпису не було. Перрин чудово розумів, хто такий «він» у листі. Для Ранда — для них усіх — «він» означав лиш одного. Ба’алзамона.
— Ранд просунув аркуш попід дверима, — сказала Мін напруженим голосом. — Він узяв трохи старого одягу, який шайнарці розвісили просушити, свою флейту та коня. І більше нічого, — хіба що трохи їжі. Ніхто з вартових його не помітив, хоча минулої ночі вони б і миші не пропустили.
— А щоб це дало, — навіть якби вони і помітили Ранда? — холодно сказала Морейн. — Чи посмів би хтось зупинити лорда Дракона або хоча б потурбувати його? Деякі з них — наприклад, Масима — якби лорд Дракон наказав їм, перерізали б собі горло.
Тепер була черга Перрина вивчати її.
— А чого ви очікували? Вони заприсяглися служити йому. Світло, Морейн, він ніколи б не назвався Драконом, якби не ви. Чого ви очікували від них? — Жінка не відповідала, і він стишив голос. — Ви вірите, Морейн? Що він справді Відроджений Дракон? Чи, може, ви думаєте, що він той, ким ви можете скористатися, перш ніж Єдина Сила вб’є його або ж відбере в нього глузд?
— Спокійно, Перрине, — сказав Лоял. — Не лютуй так.
— Я заспокоюся, коли вона відповість мені. Ну ж бо, Морейн?
— Він є тим, ким він є, — різко відрубала вона.
— Ви говорили, що Візерунок врешті виведе його на правильний шлях. Це справді сталося чи він просто намагається втекти від вас? — На якусь мить Перрину здалося, що він зайшов надто далеко — її темні очі іскрилися гнівом — але він не відступав. — І?
Морейн зробила глибокий вдих.
— Можливо, Візерунок обрав для нього такий шлях, але я не хотіла, щоб він пішов сам. Навіть з усією своєю силою він беззахисний, як немовля, і такий же недосвідчений. Він направляє, але не контролює Єдину Силу. Чи то коли намагається досягти її, чи то коли вона приходить сама. Сила знищить його, і він і збожеволіти не встигне, — якщо не навчиться її контролювати. Йому ще так багато потрібно вивчити. А він хоче бігти, не вміючи ходити.
— Ви тільки заговорюєте зуби й плутаєте сліди, Морейн, — пирхнув Перрин. — Якщо він є тим, ким, як ви гадаєте, він є, — то чи не спадало вам на думку, що йому краще знати, що робити?
— Він є тим, ким він є, — повторила вона твердо, — але я повинна вберегти його від загибелі, якщо він хоче щось зробити. Він не здійснить того, що йому пророковано, мертвим. І навіть якщо йому вдасться уникнути Друзів Морока та породжень Тіні, є тисячі інших, що радо його вб’ють. Достатньо лише натяку на те, ким він є. І якби це було все, з чим він може зіткнутися, я б зараз зовсім не переймалася. Однак варто пам’ятати про Відступників.
Перрин здригнувся; у кутку зойкнув Лоял.
— Морок і всі Відступники ув’язнені в Шайол Гулі, — Перрин почав проказувати завчені слова, але Морейн не дала йому закінчити:
— Печаті слабшають, Перрине. Деякі з них уже зламані, — хоча світ і не знає про це. Не повинен знати. Батько Брехні ув’язнений. Поки що. Але печаті поступово слабшають, — тож хто з Відступників уже звільнився? Ленфір? Саммаел? Есмодіен, чи Бе’лал, чи Равін? Або, може, Ішамаель, Зрадник Надії? Разом їх тринадцять, Перрине, і поневолені вони печатками, а не в’язницею, де перебуває Морок. Тринадцять наймогутніших Айз Седай з Епохи Легенд. Найслабші з них дужчі, аніж десять найсильніших Айз Седай наших часів, які знають дуже мало порівняно з тими, хто жив в Епоху Легенд. І кожен чоловік та кожна жінка з-поміж них відмовилися від Світла й присвятили свої душі Тіні. Що, як вони звільнилися й підстерігають його? Я не віддам їм Ранда.
Перрин тремтів, — почасти через металевий холод, що віяв від останніх слів Морейн, а почасти — від думок про Відступників. Він не хотів думати про звільнення хоча б одного з них. У дитинстві цими іменами його лякала мати. Ішамаель приходить по хлопчиків, які брешуть своїм матерям. Ленфір підстерігає вночі шибеників, які пізно лягають спати. Мало що змінилося, коли він став дорослим, — хіба що тепер він знав, що всі вони реальні. А особливо коли Морейн сказала, що вони могли звільнитися.