Лоял похитав головою.
— Гадаю, вона запитала нас, бо знала, яка буде відповідь, Мін. Схоже, Морейн вміє читати мене й Перрина; вона знає, як ми вчинимо. А ти для неї — закрита книга.
Лоялові слова заледве втішили Мін. Вона дивилася на них знизу вгору. Плечі й голова Перрина височіли з одного боку, а з іншого, ще вище, здіймався Лоял.
— І що тут доброго? Все одно я поїду, куди вона скаже, — так само покірно, як і ви, двоє ягнят. Ти навіть якийсь час протримався, Перрине. Огризався так, наче вона продала тобі плащ, у якому розійшлися шви.
— Хіба я огризався? — здивовано сказав Перрин. Він справді не усвідомлював, який це мало вигляд. — Усе було не так погано, як я очікував.
— Тобі пощастило, — проторохтів Лоял. — «Розізлити Айз Седай — все одно що засунути голову в гніздо шершнів».
— Лояле, — сказала Мін, — мені потрібно поговорити з Перрином. На самоті. Ти не проти?
— О, звісно, що не проти. — Він збільшив свій крок до звичного розмаху і швидко попрямував геть, дістаючи з кишені свою люльку та кисет з тютюном.
Перрин сторожко дивився на дівчину. Вона кусала губи, немов розмірковувала над тим, що мала сказати.
— Ти колись бачила ббрази біля нього, — мовив Перрин, вказуючи на оґіра.
Вона похитала головою.
— Думаю, це працює лише з людьми. Але я бачила дещо біля тебе _
щось, що ти повинен знати.
— Я ж говорив тобі...
— Не будь дурноголовим понад міру, Перрине. Тоді, одразу коли ти сказав, що поїдеш з ними. їх не було до того. Ці образи будуть пов’язані з твоєю мандрівкою. Чи принаймні із твоїм рішенням їхати з Морейн.
Через хвилину він неохоче спитав:
— І що ти бачила?
— Аїльця в клітці, — швидко сказала вона. — Туатга’ана з мечем. Сокола і яструба, що сиділи на твоїх плечах. Обидві пташки — самички, як мені здалося. І решту, звісно. Як завжди. Темряву, що оповиває тебе, і...
— Годі! — перервав він. Впевнившись, що Мін не продовжить, він почухав голову, розмірковуючи. Це була якась нісенітниця. — Ти маєш хоч якесь уявлення про те, що все це означає? Ці нові образи?
— Ні, але вони важливі. Образи, які я бачу, завжди про щось свідчать. Значущі віхи в житті людей або доленосні події. Це завжди важливо. — Вона завагалася якусь мить, дивлячись на нього. — І ще одна річ, — мовила повільно, — якщо ти зустрінеш жінку — найвродливішу з усіх, що ти бачив, — тікай!
Перрин закліпав.
— Ти бачила вродливу жінку? Чому ж я повинен тікати від красуні?
— Ти не можеш просто послухатися мене? — роздратовано сказала вона. Дівчина копнула камінець, і той покотився по схилу.
Перрин не любив робити поспішних висновків — це була одна з причин, чому його вважали тугодумом — але він склав докупи все, що сказала йому Мін протягом останніх днів, і загальна картина збентежила його. Юнак став нерухомо, підшукуючи слова.
— Ем... Мін, ти мені подобаєшся. Подобаєшся, але... гм... ти ніби нагадуєш мені моїх сестер. Маю на увазі, ти... — Його невиразне бурмотіння завершилося, коли вона підняла голову й глянула на нього, вигнувши брови. Дівчина ледь всміхнулася.
— Що ж, Перрине, ти повинен знати, що я люблю тебе. — Вона стояла на місці, спостерігаючи за порухами його вуст, а потім заговорила повільно й обережно. — Як брата, дубоголове ти вайло! Самовпевненість чоловіків ніколи не припинить мене дивувати. Всі ви гадаєте, що світ обертається довкола вас і що кожна жінка повинна бажати вас.
Перрин відчув, як його обличчя спаленіло.
— Я ніколи... Я не... — Він прокашлявся. — То що ти побачила про цю жінку?
— Просто послухайся моєї поради, — сказала вона і, швидко крокуючи, рушила до потоку. — Якщо забудеш про решту, — крикнула Мін через плече, — зваж хоча б на це!
Перрин замислено дивився дівчині услід — і враз його думки склалися, як пазл. Він наздогнав Мін за два кроки.
— Ти про Ранда, чи не так?
Дівчина відреагувала невиразним звуком і, не спиняючи ходи, косо поглянула на юнака.
— Може, ти не такий вже й тугодум, — пробурмотіла вона. За мить додала, неначе до себе: — Я зв’язана з ним, як клепка в діжці. Але я не знаю, чи буде цей зв’язок коли-небудь взаємним. І не одна я.
— А Еґвейн знає? — спитав він. Ще з дитинства Ранд і Еґвейн вважалися парою. Залишалося лиш одне: припасти на коліна перед Жіночим Колом їхнього селища, щоб їх благословили на заручини. Він не знав, наскільки далеко все зайшло, — якщо відтоді щось змінилося.
— Так, — відрізала Мін. — Так краще для нас обох.
— А що Ранд? Він знає?
— О, звісно, — гірко мовила дівчина. — Так йому й сказала: «Ранде, у мене були видіння про тебе, і, схоже, я маю закохатися в тебе. Також я мушу ділитися тобою, і, хоча мені це не подобається, але так вже є». А ти, Перрине, дубоголове диво. — Вона сердито провела рукою по очах. — Якби я могла бути з ним, я б допомогла. Будь-як. Світло, якщо він загине, я не знаю, чи витримаю це.