Перрин ніяково знизав плечима.
— Послухай, Мін. Я зроблю все, що зможу, аби допомогти йому. — Чого б це не коштувало. — Обіцяю. Тобі справді краще їхати до Тар Балона. Там ти будеш в безпеці.
— У безпеці? — Вона протягнула це слово, неначе вперше зрозуміла його значення. — Гадаєш, Тар Балон — безпечний?
— Якщо Тар Вал он небезпечний, — значить, безпечного місця не існує взагалі.
Мін голосно пирхнула, і вони мовчки рушили до решти, щоби збиратися в дорогу.
РОЗДІЛ
РОЗДІЛ 7
ВИХІД З ГІР
Шлях із гір був важким, але чим нижче вони спускалися, тим менше Перрин кутався в підбитий хутром плащ. Година за годиною вони гнали своїх коней із обіймів зими у перші дні весни. Зникали останні сліди снігу, і трави та польові квіти — білі дівочі сподіванки й рожеві стрибунки — заполоняли високі гірські луки, які вони перетинали. Дерева траплялися все частіше, крони їх були густіші, і польові жайворонки та вільшанки щебетали на їхніх гілках. Були ще вовки. їх ніхто не помітив — навіть Лан, — та Перрин знав напевне. Юнак відмежувався від них, але час від часу легке поколювання в потилиці нагадувало йому про їхню присутність.
Лан здебільшого розвідував їм шлях на своєму вороному бойовому коні, Мандарбі, вивчаючи Рандові сліди на стежці й залишаючи вказівки для своїх супутників. Це могла бути стріла, викладена камінням на землі, чи ледь помітна подряпина на скелі, де стежка розгалужувалась. Повернути сюди. Перейти сідловину. Прямувати серпантином, далі оленячою стежкою, ось цим шляхом поміж деревами і вниз вздовж вузького струмка, — хоча ніщо не вказувало на те, що хтось коли-небудь скористався цим шляхом. Були лише Ланові мітки. Пучок трави або бур’яну, перев’язаний одним способом, вказував повернути тут ліворуч, а іншим — іти праворуч. Похилена гілка. Купка гальки попереджала про крутий підйом попереду; два листки, нанизані на шип — про стрімкий спуск. Як здавалося Перрину, в Охоронця була сотня знаків, і Морейн розпізнавала їх усі. Лан рідко повертався до них, — хіба коли вони ставали табором, і міг тихо поговорити з Морейн десь подалі від багаття. Коли світало, Лан зазвичай уже на кілька годин випереджав їх.
Після нього Морейн першою сідлала коня, коли небо на сході ще тільки починало рожевіти. Айз Седай не спускалася б з Альдіб — своєї кобили білої масті — до пізньої ночі чи й навіть пізніше, однак Лан відмовлявся йти далі, тільки-но починало темніти.
— Ми рухатимемося ще повільніше, якщо кінь зламає ногу, — казав Охоронець Морейн, коли та нарікала.
Її відповідь завжди була майже однаковою:
— Якщо ти не можеш рухатися швидше, можливо, мені варто відправити тебе до Мірель ще до того, як ти постарієш. Що ж, це може почекати, — але ти повинен вести нас швидше.
Морейн говорила це чи то роздратовано, чи то жартівливо. Перрин був упевнений, що в цім була якась засторога чи попередження, — зважаючи на те, як Лан підтискав губи, навіть коли Морейн опісля усміхалася й примирливо плескала його по плечу.
— Хто така Мірель? — підозріло спитав Перрин, коли вперше почув цю розмову.
Лоял похитав головою, пробурмотівши щось про неприємні речі, які відбуваються з тими, хто суне свого носа в справи Айз Седай. Мохноногий жеребець оґіра був високим і важким, наче дгурран, але Лоялові довгі ноги звисали по боках коня так, що той був схожий радше на великого поні.
Морейн загадково і задоволено посміхнулася.
— Просто Зелена сестра. Та, кому Лан одного дня повинен доправити пакунок на зберігання.
— Це станеться нескоро, — сказав Лан із несподівано відвертою люттю в голосі. — Ніколи, — якщо я зможу цьому зарадити. Ти надовго мене переживеш, Морейн Айз Седай!
У неї занадто багато секретів, подумав Перрин, але нічого більше не спитав про тему, яка зуміла зламати залізну витримку Охоронця.
У Айз Седай до сідла був прив’язаний пакунок, загорнутий в опону, — знамено Дракона. Через нього Перрину було ніяково, але Морейн не питала його думки — і взагалі не слухала його. Навряд чи хтось упізнав би знамено, якби побачив його, та все ж Перрин сподівався, що Морейн вміє зберігати таємниці від інших людей так само добре, як від нього.
Дорога була нудною, принаймні спочатку. Одна гора, оповита хмарами, змінювалася майже такою ж; гірські перевали мало чим відрізнялися один від одного. Вечеряли вони зазвичай зайцем, впольованим каменем із Пер-ринової пращі. У нього було не так багато стріл, щоб ризикнути вполювати ними зайців на цій скелястій місцевості. На сніданок найчастіше теж був охололий заєць. І на обід, який вони проводили в сідлі, — також.