Інколи, коли вони ставали табором біля річки і було іще досить світло, Перрин і Лоял ловили гірську форель. Вони лягали на живіт й занурювали руки по лікоть в холодну воду і витягували зеленоспинних рибин із-під скелястих виступів, де ті заховалися. Пальці Лояла, хоча й були велетенські, ловили рибу навіть вправніше, ніж Перринові.
Якось на третій день подорожі до них приєдналася Морейн. Вона простяглася на березі й, розстебнувши перлові ґудзики і закачуючи рукави, запитала, як потрібно ловити. Перрин і Лоял здивовано перезирнулися. Оґір лиш знизав плечима.
— Насправді це нескладно, — мовив Перрин. — Просто занурюєш руку ззаду під рибиною, так наче хочеш полоскотати їй живіт. А тоді витягуєш. Це потребує практики. За перші кілька спроб можна нічого й не спіймати.
— У мене нічого не виходило перші кілька днів, — додав Лоял. Він уже опускав свої велетенські руки у воду, намагаючись прилаштуватися так, щоб його тінь не злякала риби.
— Усе так складно? — пробурмотіла Морейн. Її руки ковзнули під воду — і вже за мить виринули зі сплеском, тримаючи тлусту форель, що молотила хвостом по воді. Морейн задоволено засміялася й кинула рибину на берег.
Перрин залупав очима, побачивши велику форель, що тріпотіла в тьмяному сонячному світлі. Важила вона зо п’ять фунтів.
— Вам дуже пощастило, — сказав він. — Форель такого розміру нечасто ховається під таким маленьким виступом. Нам потрібно трохи пройти вгору за течією. Уже стемніє, аж поки ще якась рибина запливе під цей виступ.
— Ти так гадаєш? — сказала Морейн. — Ви двоє ідіть вперед. А я, мабуть, спробую тут іще раз.
Перрин на мить затримався, перш ніж податися до наступного виступу вгору берегом. Вона щось задумала, — але він не міг зрозуміти, що саме. Це непокоїло його. Лежачи на животі так, щоб не кидати на воду тінь, він зазирнув через край. З пів дюжини тонких силуетів зависло у воді, ледь-ледь рухаючи плавниками, щоби втриматися на місці. Всі разом вони важитимуть не більше, ніж рибина Морейн, зітхнувши, вирішив він. Якби їм пощастило, Перрин і Лоял могли б ухопити ще по дві штуки, — але на дальньому березі тіні дерев уже вкрили воду. Пощастить, якщо спіймають хоч щось, а ще й апетит у Лояла такий великий, що він зміг би проковтнути ті чотири рибини, і більшу частину тієї великої рибини — також. Лоял уже занурював руки по нову форель.
Не встиг Перрин опустити свої руки у воду, як Морейн крикнула:
— Гадаю, трьох буде достатньо. Останні дві ще більші за першу.
Перрин приголомшено глянув на Лояла.
— Не могла вона їх зловити!
Оґір випрямився, випускаючи з рук малу форель.
— Вона ж Айз Седай, — просто відповів він.
Коли вони повернулися до Морейн, сумнівів не лишилось: три великі форелі лежали на березі. Вона ж уже застібала рукави.
Перрин подумав про те, щоб нагадати їй: хто спіймав рибу, сам повинен її почистити, — але саме в цей момент вони зустрілися поглядами. Обличчя жінки не виражало жодної емоції; темні очі залишалися непорушними і, здавалося, знали, що він хоче сказати, тож рішуче відмовили йому. Коли вона розвернулася, здавалося, було вже пізно щось говорити.
Бурмочучи собі під ніс, Перрин вихопив з-за пояса свій ніж і заходився патрати та обезголовлювати рибу.
— Схоже, вона забула про розподіл обов’язків. Мабуть, нам доведеться і готувати, ще й прибирати все опісля.
— Не сумнівайся, — сказав Лоял, не припиняючи чистити рибу, — вона ж Айз Седай.
— Десь я це вже чув, — Перриновий ніж розрізав рибину. — Шайнарцям, можливо, подобалося бігати за нею й все робити; але тепер нас лише четверо. Маємо робити все по черзі й допомагати одне одному. Це справедливо.
Лоял голосно реготнув.
— Сумніваюся, що вона міркує, як ти. Спочатку вона була змушена терпіти Ранда, який постійно сперечався з нею. Тепер ти готовий замінити його. Зазвичай Айз Седай нікому не дозволяють сперечатися з ними. Думаю, вона прагне прищепити нам звичку робити все, як вона хоче, ще до того, як ми дійдемо до першого селища.
— Хороша звичка, — сказав Лан, відкинувши поли плаща. У тьмяному світлі він з’явився мовби нізвідки.
Перрин ледь не впав від несподіванки, а Лоялові вуха стали сторчма. Ніхто з них не чув його кроків.
— Звичка, про яку ви не повинні забувати, — додав Лан, а потім пішов у напрямку Морейн і коней. Його чоботи навіть по цій кам’янистій поверхні ступали майже беззвучно, а коли він був усього за кілька кроків від них, плащ, що звисав з його спини, надав йому жахаючого вигляду безтілесної голови та рук, що пливуть вверх від струмка.