— Вона нам потрібна, щоб знайти Ранда, — тихо сказав Перрин, — але й керувати моїм життям я їй не дам. — Він продовжив затято чистити рибу.
Перрин хотів дотримати слова — справді хотів, — але протягом наступних кількох днів він виявив, що якимось незрозумілим для нього самого чином вони з Лоялом взяли на себе все: готували, прибирали, виконували будь-яку іншу дрібну роботу, яку загадувала Морейн. Він усвідомив, що так
чи інакше щоночі доглядав за Альдіб, розсідлуючи та витираючи її, поки Морейн облаштовувалась на ніч чи поринала в роздуми.
Лоял вважав це неминучим, — але не Перрин. Він намагався сперечатись, опиратися, — проте важко було ухилятися від розважливих завдань, до того ж незначних. Щоправда, після одного незначного завдання завжди поставало ще одне, а потім — наступне. Сила її присутності та сила її погляду не лишали шансу протестувати. Її темні очі зупинялися на юнаку, щойно той хотів іцось сказати. Варто було їй підвести брову — і це означало, що він говорить грубощі; широко розплющені, здивовані очі докоряли йому за обурення на таке незначне прохання; а спокійний погляд уособлював все, чим була Айз Седай. Усі ці речі змушували його вагатися; а коли він вагався хоч хвильку, момент було вже втрачено. Він звинуватив її у застосуванні Єдиної Сили щодо нього, — хоч і сумнівався в цьому, — а вона порадила йому не бути дурнем. Він почав почуватися шматком заліза, який всіляко намагається не дати ковалю викувати із нього косу.
Імлисті гори раптово перейшли в лісисті передгір’я Ґелдану. Землі тут вигиналися мовби хвилями, але не надто високими. Олені, які в горах насторожено дивилися на них, наче не знаючи, що таке людина, тут, щойно помітивши коней, одразу втікали, і лише їхні білі хвости миготіли. Навіть Перрин вловлював тепер тільки ледь впізнавані силуети смугасто-сірих гірських котів, що розчинялися, наче дим. Вони ступили на землю людей.
Лан перестав вбиратися у свій плащ, що змінював колір, і все частіше повертався до них, розповідаючи, що попереду. У багатьох місцях дерева були зрубані. Незабаром дедалі частіше почали траплятися поля, оточені грубими кам’яними стінами, й селяни, що орали на схилах, та ряди людей, що рухалися по ораній землі й сіяли насіння з мішків, накинутих на їхні плечі. Розкидані сільські домівки та хліви бовваніли на вершечках схилів та хребтів.
Тут не повинно було бути вовків: вони уникають залюднених місць. Але Перрин все ще відчував їх, і мовби невидимий щит оточував їхній кінний загін. Його аж нетерплячка брала, аби вже швидше доїхати до якогось селища чи міста, — місця, де було б достатньо людей, щоб позбутися відчуття присутності вовків.
Через день після того, як вони побачили перше поле, коли сонце вже торкалося горизонту у них за спинами, вони дісталися селища Джарра, що стояло трохи північніше кордону з Амадицією.
РОЗДІЛ 8
ДЖАРРА
Сірі кам’яні будиночки із шиферними дахами розпростерлися гронами вздовж кількох вузьких вуличок Джарри, що чіплялися за схили гір, навислих над маленьким струмком, через який був перекинутий низький дерев’яний міст. Брудні вулиці були порожні, як і зелені схили селища. Лише один-однісінький чоловік підмітав сходи єдиної в селищі корчми, що стояла поруч зі стайнею; але село мало такий вигляд, неначе на зелених схилах іще нещодавно було багато людей. На траві колом розмістилося з пів дюжини арок, сплетених із зелених гілок та поцяткованих кількома квітками, котрі ще тільки почали з’являтися у перші дні весни. Земля здавалася витоптаною. Були також й інші сліди людської метушні — червоний жіночий шарф заплутався в нижній частині арки; дитяча в’язана шапочка; полив’яний глечик, перекинутий набік, і кілька недогризків.
Аромати солодкого вина й пряних пирогів зависли над травою, змішані з димом із дюжини димарів та із запахами вечірніх страв. На мить Перрин відчув ще один запах, який він не міг розпізнати; якийсь блідий слід, від якого волосся на потилиці ставало дибки від огиди. Невдовзі запах зник. Перрин знав напевно: щось було не так. Він почухав носа, наче стираючи спогад про це відчуття. Це не Ранд. Світло, навіть якщо він здурів, — це не може бути він. Правда ж?
На вивісці над вхідними дверима корчми був намальований чоловічок, що стояв на одній нозі зі зведеними вгору руками: «Стрибок Гаріліна». Коли вони під’їхали до квадратної кам’яної будівлі, чоловік, що підмітав, випростався й відверто позіхнув. Він одразу ж помітив Перриновий погляд; але його вирячкуваті очі широко розплющилися, коли він побачив Лояла. Його великий рот і непомітне підборіддя надавали обличчю жаб’ячих рис. Від чоловіка тхнуло давнім запахом кислого вина, — принаймні Перрин його відчував. Немає сумнівів у тім, що тут нещодавно щось відсвяткували.