Чоловік обтрусився й уклінно зігнувся, прикладаючи одну руку до подвійного ряду дерев’яних гудзиків на власному каптані. Очі бігали від одного незнайомця до іншого, щоразу витріщаючись, коли його погляд зупинявся на Лоялі.
— Ласкаво прошу, шановна майстрине. Хай Світло вкаже вам шлях. Вітаю, шановні. Бажаєте поїсти, кімнату, вмитися? Усе ви знайдете тут, у «Стрибку». Майстер Герод — господар цього чудового заїзду. Мене звати Симіон. Якщо ви чогось бажаєте — запитайте Симіона, і він зробить це для вас.
Чоловік знову позіхнув, збентежено прикриваючи рота і вклонившись, щоб приховати це.
— Прошу вибачення, шановна майстрине. Ви прибули здалеку? Вам щось відомо про Велике полювання? Полювання на Ріг Валіра. Чи про Лжедракона? Кажуть, він зараз у Тарабоні. Чи в Арад Домані.
— Ми прибули не з таких далеких країв, — мовив Лан, зістрибуючи із сідла. — Схоже, вам відомо значно більше, ніж мені. — Тепер уже всі злізли з коней.
— У селищі святкували весілля? — спитала Морейн.
— Весілля, шановна майстрине? Та тут була ціла вічність цих весіль. От прямо чума. Усі — за останні два дні. У всьому селищі й за милю звідси ви не знайдете жодної жінки відповідного віку, для якої заручини пройшли би без заміжжя. Справді, навіть вдова Джорат потягла старого Бенаса під вінець, — а до цього вони давали обіцянку ніколи знову не брати шлюб. Це було схоже на вихор, що зачепив усіх. Риліт, донька ткача, почала це все, коли спитала коваля Джона, чи не одружиться він з нею, — хоча він їй в батьки годиться, чи навіть в діди. Старий дурень, щойно знявши фартуха, сказав «так», і дівчина наполягла, щоб арки поставили тут і зараз. Вона й чути не хотіла про те, що потрібно зачекати, — і всі жінки підтримали її. Відтоді весілля у нас з ранку до ночі. От, у нас всі майже не спали.
— Дуже цікаво, — сказав Перрин, коли Симіон зупинився, щоб позіхнути, — але чи бачили ви молодого...
— Це прецікаво, — не дала йому договорити Морейн. — І, мабуть, я дослухаю це пізніше. А зараз нам потрібні кімнати та їжа.
Лан жестом дав зрозуміти Перрину, щоб той прикусив язика.
— Звісно, шановна майстрине. їжа. Кімнати. — Симіон завагався, дивлячись на Лояла. — Ми можемо зсунути два ліжка для... — Він нахилився ближче до Морейн і стишив голос. — Пробачте, шановна майстрине, гм, — а хто, власне, він такий? Не хочу виявити неповагу, — швидко додав він.
Він говорив недостатньо тихо, тож Лоялові вуха роздратовано смикнулися.
— Я оґір! А на кого я схожий? На траллока?
Від Лоялового гуркоту Симіон ступив крок назад.
— Траллок, шановний... майстре? Я дорослий чоловік, от. І не вірю в дитячі казочки. Гм, то ви сказали — оґір? Але ж оґір — це теж дитяч... маю на увазі... що... — 3 розпачу він повернувся до стайні біля заїзду й крикнув: — Ніко! Петрім! У нас гості! Пригляньте за їхніми кіньми!
За хвилину двоє хлопців із сіном у волоссі, позіхаючи й протираючи очі, вивалилися зі стайні. Симіон вказав на сходи, кланяючись, коли хлопці забрали віжки.
Перрин перекинув через плече свої сакви та згорнену опону, надів лук та пішов слідом за Морейн і Ланом досередини, а Симіон пританцьовував і кланявся попереду них. Лоялу довелося зігнутися, щоб пройти під одвірком, а всередині його голова торкалася стелі. Він продовжував невдоволено щось бурчати про те, чому так мало людей пам’ятають оґірів. Його голос звучав, мов віддалений грім. Навіть Перрин, який ішов поруч, міг зрозуміти лише окремі слова.
Корчму наповнювали аромати елю та вина, сиру та втоми, а запах смаженої баранини доносився десь з-за спини. Кілька чоловіків у залі опустили голови над своїми кухлями так, наче хотіли лягти на лави й поспати. У кінці зали огрядна служниця наповнювала кухоль елем. Сам господар, вбраний у довгий білий фартух, сидів на високому стільці в кутку, притулившись до стіни. Коли увійшли мандрівники, він підняв голову і поглянув на них затуманеним поглядом. У нього відвисла щелепа, щойно він побачив Лояла.
— Гості, майстре Героде, — оголосив Симіон. — Вони хочуть заселитися в кімнати. Майстре Героде? Це оґір, майстре Героде.
Служниця повернулася й, побачивши Лояла, випустила кухоль з рук, і той розлетівся на друзки. Жоден зі зморених чоловіків навіть оком не повів. Один з них опустив голову на стіл і захропів.
Лоялові вуха різко смикнулися.
Майстер Герод повільно став на ноги, розгладжуючи фартух і не спускаючи очей з Лояла.
— Принаймні це не білоплащник, — промовив він нарешті, і враз здригнувся, немов здивувався, що сказав це вголос. — Тобто ласкаво прошу, шановна майстрине. Шановні добродії. Пробачте мої манери. Можу виправдатися лише втомою, шановна майстрине. — Він поглянув на Лояла й недовірливо спитав: — Оґір?