— Зараз гляну, як можна прилаштувати два ліжка для вас, шановний... ем... оґіре. Зараз, хвилинку.
А втім, він не виявив жодного поспіху у цій справі, а все метушився зі свічником, мовби мусив поставити його рівно. Перрину здалося, що чоловік чимось занепокоєний.
Що ж, я б ще більше хвилювався, якби білоплащники поводилися так само в Емондовому Лузі.
— Симіоне, а чи були тут ще якісь незнайомці за минулий день-два? Високий молодик із сірими очима й рудуватим волоссям? Можливо, він грав на флейті заради їжі чи ночівлі.
— Так, пам’ятаю його, шановний майстре, — сказав Симіон, все ще соваючи свічник. — Прийшов учора рано-вранці. Схоже, був голодний. Він грав на флейті на всіх весіллях вчора. Красивий молодий юнак. Деякі жінки спочатку задивлялися на нього, але... — Він затнувся, поглядаючи краєм ока на Перрина. — Він ваш друг, шановний майстре?
— Я його знаю, — відповів Перрин. — Але?
Симіон вагався.
— Та нічого такого, майстре. Він здавався дивним — от і все. Інколи він говорив до себе, а інколи — сміявся, хоча ніхто нічого не казав. Спав у цій самій кімнаті минулої ночі, чи принаймні певний час. Розбудив усіх нас криком вночі. Це були лише нічні жахіття, але він не захотів лишатися тут ні на мить. Майстер Герод особливо й не наполягав, щоб той лишився після такого галасу. — Симіон зробив паузу. — А коли юнак йшов, то сказав дещо дивне.
— Що ж? — допитувався Перрин.
— Він сказав, що хтось його переслідує. Сказав... — Чоловік без підборіддя глитнув і продовжив повільніше. — Сказав, що вони вб’ють його, якщо він не піде. «Один з нас повинен померти, і я хочу, щоб це був він», — такі були його слова.
— Він говорив не про нас, — прогуркотів Лоял. — Ми його друзі.
— Звісно, шановний... ем... оґіре. Звісно, він говорив не про вас. Не хочу нічого поганого сказати про вашого друга, але... гм... Як мені здалося, він хворий. На голову, тобто.
— Ми подбаємо про нього, — мовив Перрин. — Тому й слідуємо за ним. Якою дорогою він поїхав?
— Я знав це, — сказав Симіон, підстрибуючи навшпиньках, — знав, що вона може допомогти, коли побачив вас. Якою дорогою? На схід, шановний майстре. На схід, помчав, наче Морок наступав йому на п’яти. Як думаєте, вона допоможе мені? Точніше, моєму брату? Ноам важко хворий, а матінка Рун каже, що нічого не може вдіяти.
Перрин і оком не повів. Він припер свій лук до стіни в кутку й поклав згорток та сакви на одне з ліжок, виграючи таким чином трохи часу на роздуми. Проблема була в тому, що роздуми нічим не допомогли. Він поглянув на Лояла, але той не зарадив; оґір заціпенів, його вуха поникли, а довгі брови звисли аж до щік.
— Чому ви думаєте, що вона допоможе вашому брату?
Дурне питання! Потрібно було спитати, що він збирається робити ?
— Що ж, одного разу я їздив до Джеганнага, шановний майстре, і бачив там двох... двох жінок, таких, як вона. Я не міг помилитися. — Він перейшов на шепіт. — Кажуть, вони вміють оживляти мертвих, шановний майстре.
— Хто ще знає це? — різко мовив Перрин, і водночас озвався Лоял:
— Якщо твій брат мертвий, ніхто йому вже не допоможе.
Чоловік із жаб’ячим обличчям дивився то на одного, то на іншого з тривогою, а його слова перетворилися на белькотіння:
— Окрім мене, не знає більше ніхто, шановний майстре. Ноам не мертвий, шановний оґіре, — він тільки хворий. Присягаюся, ніхто більше не впізнав її. Навіть майстер Герод за все своє життя не був далі двадцяти миль звідси. Мій брат тяжко хворий. Я б і сам її запитав, — тільки мене так труситиме, що вона не зрозуміє жодного мого слова. Що, як вона сприйме це за образу й нашле на мене блискавку? А що, як я помиляюся? Це така річ, що коли звинуватиш в цьому жінку... тобто... ем...
Він підніс руки, чи то благаючи, чи то захищаючись.
— Не можу нічого обіцяти, — відповів Перрин, — але я поговорю з нею. Лояле, чому б тобі не скласти Симіону компанію, поки я побалакаю з Морейн?
— Авжеж, — прогудів оґір. — Симіон здригнувся, коли Лоялова рука поглинула його плече. — Він покаже мені кімнату, і ми поговоримо. Скажи, Симіоне, що ти знаєш про дерева?
— Дерева, шановний оґіре?
Перрин не затримався ні на мить. Він повернувся темним коридором назад і постукав у кімнату Морейн. Заледве дочекавшись її наказового «Заходь!», він увійшов.
Пів дюжини свічок освітлювали найкращу кімнату «Стрибка», яка була не такою вже й хорошою, хоча її ліжко мало чотири високих підпори, котрі тримали балдахін, а матрац виглядав менш ямкуватим, ніж Перриновий. На підлозі лежав клапоть килима, а замість стільців стояли два м’яких крісла. Окрім цього, все інше виглядало так само, як у сусідній кімнаті. Морейн і Лан стояли біля холодного каміна так, ніби щось обговорювали, і Айз Седай була вочевидь незадоволена тим, що їх перервали. Обличчя Охоронця залишалося незворушним, ніби вирізьблене.