Він замовк, коли побачив Морейн з Ланом і Перрином позаду.
Симіон скочив на ноги, кланяючись і задкуючи, допоки не вперся в стінку.
— Ее... шановна майстрине... е... е... — Він досі продовжував смикатися, як маріонетка на мотузочці.
— Покажи мені свого брата, — наказала Морейн, — і я зроблю все, що в моїх силах. Перрине, ти теж підеш, оскільки цей добродій говорив спочатку з тобою.
Лан повів бровою, і Морейн похитала головою.
— Якщо ми всі підемо, то привернемо увагу. Перрин зуміє мене захистити.
Лан неохоче кивнув, а потім пильно поглянув на Перрина.
— Дивись там, ковалю. Якщо вона постраждає...
Його холодні сині очі довершили погрозу.
Симіон схопив одну зі свічок і поквапився в коридор, все ще кланяючись, через що його тінь виробляла різні вихиляси.
— Сюди... ем... шановна майстрине. Сюди.
За дверима в кінці коридору зовнішні сходи вели в тісний провулок між корчмою та стайнею. Ніч перетворила свічку на мерехтливу цятку. Серп місяця виднівся на усіяному зорями небі, тож гострозорий Перрин усе ясно бачив. Він міркував, чому Морейн не скаже Симіону припинити кланятися, але вона мовчала. Айз Седай ступала безшелесно, притримуючи свої спідниці, щоб вони не забруднилися, немов темний провулок був коридором в палаці, а вона була королевою. Надворі стало прохолодніше; нічне повітря доносило відгомін зими.
— Сюди, — Симіон привів їх до невеличкого сараю за стайнею і квапливо відчинив засув. — Проходьте. Туди, шановна майстрине, — вказав Симіон, — там. Мій брат. Ноам.
Протилежний кінець сараю був нашвидкуруч перекритий дерев’яними планками. Міцний залізний замок висів на засуві масивних дверей, збитих із дерев’яних дощок. За цією огорожею на вкритій соломою підлозі розпластався на животі чоловік. Він був босий, а його сорочка й бриджі порвані, наче він хотів їх зняти, але не знав як. Доносився запах немитої плоті, який, як гадав Перрин, повинні були відчувати навіть Симіон та Морейн.
Ноам підняв голову й мовчки вирячився на них — без жодних емоцій. Ніщо не вказувало на те, що він брат Симіона: насамперед — у нього було підборіддя, він був досить дебелим, з кремезними плечима. Але Перрина вразило інше. Ноам дивився на них золотаво-жовтими очима.
— Він марить вже майже рік, шановна майстрине, каже, що може... Може говорити з вовками. І його очі... — Симіон кинув погляд на Перрина. — Що ж, він говорив про це, коли забагато випивав. Всі сміялися з нього. Потім, близько місяця тому, він десь зник. Я пішов його шукати — і знайшов ось таким.
Перрин неохоче почав обережно наближатися до Ноама, наче той і справді був вовком. Бігти через ліс, відчуваючи носом холодний подув.
Стрімкий стрибок з місця; зубами прокусити підколінне сухожилля. Смак крові, що заливає язик. Убити. Перрин відскочив від чоловіка, як від вогню, затуляючись рукою. Насправді це були не думки, а безладна суміш прагнень та образів, спогадів та жалю. Проте тут було більше вовчого, аніж якогось іншого. Він сперся рукою до стіни; його коліна тремтіли. Світло, допоможи мені!
Морейн поклала руку на замок.
— Майстер Герод має ключі, шановна майстрине. Але я не знаю, чи він...
Жінка за щось смикнула, і замок відчинився. Симіон втупився поглядом у Морейн. Вона зняла замок із засува, а чоловік без підборіддя повернувся до Перрина.
— Це безпечно, шановний майстре? Він мій брат, — але він ударив матінку Рун, коли та намагалася допомогти, і він... Він убив корову. Зубами, — останнє він сказав пошепки.
— Морейн, — мовив Перрин, — цей чоловік небезпечний.
— Усі чоловіки небезпечні, — холодно відповіла вона. — А зараз тихо. — Вона відчинила двері й увійшла досередини. Перрин затамував подих.
Коли Морейн ступила всередину, вуста Ноама розімкнулися і він почав гарчати; гарчання поступово посилювалось, а його тіло затремтіло. Морейн і оком не змигнула. Айз Седай підходила все ближче, а Ноам, задкуючи, борсався в соломі, аж поки не загнав себе в кут. Чи то вона його загнала.
Спокійно й повільно Айз Седай стала навколішки й взяла його голову в руки. Ноамове гарчання перетворилося в рик, — і враз стало скавулінням, перш ніж Перрин зміг поворухнутися. Тривалий час Морейн тримала Ноамову голову в руках; відтак спокійно відпустила її та підвелася. Коли вона повернулася до Ноама спиною і рушила до дверей, Перринове горло стиснулось, — але Ноам лиш дивився їй услід. Вона штовхнула ґратчасті двері, повісила назад замок, не потурбувавшись його замкнути, — і Ноам кинувся з гарчанням на дерев’яні дошки. Він кусав їх, штовхав своїми плечима, намагаючись просунути між ними голову, і весь час гарчав і кусався.