Морейн різким порухом струсила зі спідниці солому, не виражаючи жодних емоцій.
— Ви так ризикували, — Перрин важко дихав. Вона уважно глянула на нього — жінка все розуміла, — і Перрин опустив очі. Свої жовті очі.
Симіон вдивлявся у свого брата.
— Ви можете йому допомогти, шановна майстрине? — хрипко запитав він.
— Пробач, Симіоне, — відповіла вона.
— Невже не можна щось зробити, шановна майстрине? Хоч щось? Якусь магію. — Чоловік стишив голос. — Магію Айз Седай?
— Зцілення — непроста річ, Симіоне, і залежить воно від хворого так само, як і від цілителя. Він не пам’ятає, як бути Ноамом чи людиною. Немає мали, яка б вказала йому шлях назад, — і в ньому не залишилося нічого, що допомогло б цей шлях пройти. Ноама більше немає, Симіоне.
— Він же просто говорив кумедні речі, шановна майстрине, коли сильно напивався. Просто... — Симіон витер руками очі й глипнув. — Дякую, шановна майстрине. Розумію, — ви б щось зробили, якби могли.
Вона поклала руку йому на плече, пробурмотіла втішні слова і вийшла із сараю.
Перрин розумів, що має рушити за нею, але чоловік — те, що колись було чоловіком, — тримався за дерев’яні дошки, гризучи їх. Юнак швидко ступив уперед і на власний подив зняв замок із засува. Замок був міцним: робота майстерного коваля.
— Шановний майстре?
Перрин вдивлявся то в замок у своїх руках, то в чоловіка в клітці перед ним. Ноам перестав гризти дошки; він пильно дивився на Перрина, важко дихаючи. Кілька його зубів нерівно відкололися.
— Ви можете залишити його тут назавжди, — сказав Перрин, — але... Гадаю, йому вже не стане краще.
— Якщо він вийде на волю, шановний майстре, то помре!
— Він усе одно помре, — тут чи там, Симіоне. Там він принаймні буде вільним і, наскільки зможе, щасливим. Він більше не ваш брат, — але тільки ви можете прийняти таке рішення. Ви можете залишити його тут на огляд громадськості; залишити його роздивлятися дошки його клітки, допоки він не помре з нудьги. Ви не можете ув’язнити вовка, Симіоне, і очікувати, що він буде щасливим. Чи протягне довго.
— Так, — відповів чоловік. — Так, розумію. — Він повагався, потім кивнув і повернув голову у бік дверей сараю.
Цієї відповіді Перрину було достатньо. Він відхилив двері й відійшов убік.
Якусь мить Ноам дивився на відчинені двері. Раптово він вискочив назовні, з неочікуваною кмітливістю пересуваючись на чотирьох. Спершу з клітки, далі із сараю — прямісінько в ніч. Нехай Світло допоможе нам обом, подумав Перрин.
— Йому буде краде на волі. — Симіон здригнувся. — Але що я скажу майстру Героду, коли той побачить, що двері відчинені, а Ноам утік?
Перрин зачинив двері; масивний замок різко клацнув, замкнувшись.
— Нехай він над цим поламає собі голову.
Симіон зайшовся коротеньким сміхом, — і враз різко обірвав його.
— Він щось вигадає. Усі вони. Дехто базікав, що Ноам перетворився на вовка — шерсть і все інше — коли той вкусив матінку Рут. Це брехня, — але так вони говорили.
Тремтячи, Перрин притулився головою до дверей клітки. Можна не мати шерсті, але бути вовком. Він вовк, а не людина. Світло, допоможи мені.
— Ми не завжди тримали його тут, — несподівано мовив Симіон. — Він мешкав у будинку матінки Рут, але ми попросили майстра Герода відвести його сюди після того, як прийшли білоплащники. У них завжди є перелік імен Друзів Морока, яких вони шукають. А ви ж бачите, які в Ноама очі. Одне з імен у їхньому списку — Перрин Айбара, коваль. Вони казали, що в нього жовті очі й що він бігає з вовками. Тож ви розумієте, чому я не хотів, щоб вони дізналися про Ноама.
Перрин повернув голову так, щоб глянути на Симіона через плече.
— Гадаєте, цей Перрин Айбара — Друг Морока?
— Друг Морока не переймався б, що мій брат помре в клітці. Думаю, вона знайшла вас до того, як все сталося. Вчасно допомогла. Хотів би я, щоб вона завітала до Джарри кілька місяців тому.
Перрину було ніяково, що він колись прирівняв цього чоловіка до жаби.
— І я б хотів, щоб вона могла допомогти йому. — Спали мене Світло, — як би я цього хотів. Раптом він усвідомив, що все селище знає про Ноама. Про його очі. — Симіоне, можете принести мені щось поїсти в кімнату?
Майстер Герод та інші навряд чи розгледіли його очі, — адже вони постійно витріщалися на Лояла. Але точно могли б це зробити, якби він їв у загальній залі.
— Звісно. І вранці також. У вас не буде потреби спускатися, допоки ви не будете готові рушити в дорогу.
— Ви добра людина, Симіоне. Дуже добра.
Симіон дивився так втішено, що Перрин зніяковів знову.
РОЗДІЛ 9
ВОВЧІ СНИ