— Про що ви мені не сказали?
— Не допитуйся, Перрине, — відрізала вона холодно. — Не тисни на мене більше, аніж я дозволяю.
Він завагався, перш ніж поставити ще одне запитання.
— Ви можете зробити для мене те саме, що й для Лана? Можете захистити від снів?
— У мене вже є Охоронець, Перрине. — Її губи вигнулися в щось схоже на посмішку. — І одного мені достатньо. Я ж із Блакитної Аджі, а не Зеленої...
— Ви ж знаєте, що я маю на увазі. Я не хочу бути Охоронцем. — Світло, служити Айз Седай решту життя? Та краще вже вовкам.
— Це тобі не зарадить, Перрине. Захист допомагає від снів ззовні. Твої ж сни — всередині тебе. — Вона знову відкрила маленьку книжечку. — Ти повинен іти. Спати, — сказала вона відсторонено. — Остерігайся снів, але тобі інколи потрібно спати. — Вона перегорнула сторінку, і він вийшов.
У своїй кімнаті юнак розпружився і дозволив своїм почуттям вийти на волю. Вовки все ще були там, на околицях селища; оточили його кільцем. Майже одразу він повернув собі самовладання.
— Місто — ось що мені потрібно, — пробурмотів він.
Воно відлякуватиме їх. Після того, як я знайду Ранда. Після того, як усе завершиться, —хай би як воно скінчилося. Він не до кінця розумів, чи шкода йому, що Морейн не захистить його. Єдина Сила чи вовки, — такий вибір не під силу зробити жодній людині.
Перрин залишив камін без вогню і відчинив обидва вікна. Морозне повітря увірвалося до кімнати. Він скинув ковдру й покривало на підлогу і одягненим ліг на ямкуватий матрац, не намагаючись навіть вмоститися зручніше. Як щось і зможе вберегти мене від глибокого сну та небезпечних марев, то тільки цей матрац. Це було останнє, про що подумав Перрин, перш ніж провалився в сон.
Він стояв у довгому коридорі з високою кам’яною стелею та стінами, що блищали від вологи і були посмуговані химерними тінями. Вони мали викривлені краї; починалися так само уривчасто, як і закінчувалися; а їхня пітьма була надто іустою порівняно зі світлом у проміжках. Перрин гадки не мав, звідки лилося світло.
— Ні, — сказав він, і потім додав гучніше: — Ні! Це сон. Мені потрібно прокинутися! Прокинься!
Небезпека. Це була вовча думка, слабка й далека.
— Я прокинуся. Прокинуся! — Він ударив кулаком об стіну. Було боляче, — але він не очуняв. Йому здалося, що одна зі звивистих тіней ухилилася від його удару.
Біжи, брате, біжи.
— Стрибуне? — здивувався він. Юнак був упевнений, що знає вовка, чиї думки він чує. Стрибун, який позаздрив орлам.
— Стрибун мертвий!
Біжи!
Перрин кинувся бігти, однією рукою притримуючи сокиру, щоб її руків’я не било його по нозі. Він не розумів, куди саме біг і навіщо, але до думки Стрибуна дослухався. Стрибун мертвий, думав, він мертвий. Але продовжував бігти. Інші коридори перетинали під дивними кутами той, яким він біг; інколи вони спускалися, інколи — підіймалися. Але всі вони були такими самими, як і той. Вологі кам’яні стіни без дверей — і смуги темряви.
Вскочивши в один із бічних коридорів, він завмер на місці. Там, розгублено кліпаючи, стояв чоловік, вбраний у каптан і бриджі дивного крою. Каптан звисав на стегна, а низ бриджів — на черевики. І те, і те було яскраво-жовтого кольору, — лише черевики трохи світліші.
— Це понад мої сили, — сказав чоловік до себе. У нього був дивний акцент, швидкий і уривчастий. — Тепер я ще й бачу селян, — і не просто селян, а чужоземних, в іншому одязі. Геть з моїх снів, селянине!
— Хто ви? — спитав Перрин.
Чоловік вигнув брову так, наче його образили.
Довкола них рухалися тіні. Одна з них відірвалася одним кінцем від стелі й опустилася на голову чоловіка. Здавалося, що вона заплуталася в його волоссі. Очі чоловіка розширилися, — і згодом усе відбулося в одну мить. Тінь смикнулась до стелі, — десь із десять футів над головою, — тягнучи щось світле. Вологі бризки впали Перринові на обличчя. Пронизливий зойк сколихнув повітря.
Перрин скам’янів. Він дивився на закривавлену фііуру в чоловічому одязі, що кричала й билася об підлоіу. Мимоволі хлопець підняв очі на світлу річ, подібну на мішок, яка звисала зі стелі. Частково її вже поглинула чорна смуга тіні; втім, ще можна було чітко розгледіти людську шкіру, — схоже, цілу й неуіпкоджену.
Тіні навколо нього збуджено гарцювали, і Перрин побіг, переслідуваний передсмертними криками. Мерехтіння пробігало смугами тіней, женучись за ним.
— Згиньте, щоб ви згоріли! — закричав він. —Я знаю, що це сон! Світло, спали їх, — геть!
Різнобарвні гобелени висіли на стінах, поміж високими золотими канделябрами з десятками свічок, котрі освітлювали білу плитку підлоги та стелю, розмальовану пухнастими хмарами й чудернацькими пташками в польоті. Ніщо не рухалося, — окрім мерехтливих вогників свічок у коридорі, який простягнувся куди сягало око, та на стрілчастих арках з білого каменю, що прорізали стіни.