Небезпека. Думка тепер звучала слабше. Проте більш наполегливо, — якщо це взагалі було можливо.
Із сокирою в руках Перрин почав обережно спускатися униз коридором, промовляючи до себе:
— Прокинься. Прокинься, Перрине. Ти ж знаєш, що це сон, тож все зміниться, коли ти прокинешся. Прокинься ж, щоб тебе!
Коридор залишався таким реальним, наче був справжнім.
Він зайшов під одну зі стрілчастих арок. Вона вела до величезної кімнати без вікон, але з такими розкішними меблями, немов у палаці: різьбленими, позолоченими та інкрустованими слоновою кісткою. Посеред кімнати, похмуро дивлячись на потріпаний розгорнутий рукопис, що лежав на столі, стояла жінка. Темноволоса красуня з темними очима, одягнена у срібно-біле вбрання.
Щойно він упізнав її, як вона підняла голову й подивилася просто на нього. Її очі округлилися від здивування й гніву.
— Що ти тут робиш? Як ти?.. Ти зруйнуєш те, що навіть уявити собі не можеш!
Раптом весь простір сплющився, мовби Перрин дивився на картину, на якій була зображена ця кімната. Пласке зображення повернулося боком, перетворившись на яскраву вертикальну лінію в центрі темряви. Лінія спалахнула білим — і зникла, залишивши лише чорну-пречорну пітьму.
Просто перед Перриновими черевиками плитка підлоги різко обвалилася. Він спостерігав, як її білі краї розчиняються в чорноті, немов пісок, який змиває вода. Хлопець квапливо ступив назад.
Біжи.
Перрин повернувся: перед ним стояв Стрибун, великий сивий вовк, по-тріпаний і вкритий шрамами.
— Ти мертвий. Я бачив, як ти помер. Відчув твою смерть!
Думка проникла у Перринову свідомість.
Біжи зараз же! Ти не повинен тут бути. Небезпека. Смертельна небезпека. Гірша за всіх Ніколи-Не-Народжених. Ти мусиш піти. Ну ж бо! Зараз!
— Але як? — закричав Перрин. — Я хочу піти, лише не знаю як!
Йди! Блимнувши зубами, Стрибун кинувся юнаку до горла.
Зі здушеним криком Перрин зірвався зі свого ліжка, тримаючись руками за горло, щоб стримати кров. Але його шкіра була непошкодженою. Він зітхнув з полегшенням, — але вже за мить намацав щось мокре.
Ледь не впавши, він зіскочив з ліжка, наштовхнувся на умивальник і схопив глечик, розпліскуючи воду всюди, доки вона не наповнила таз. Коли хлопець умив обличчя, вода стала рожевою. Рожевою від крові того чудернацько вдягненого чоловіка.
Темні плями рясно всіяли його каптан та бриджі. Він зірвав їх та кинув у найдальший кут. Перрин залишить їх тут. А Симіон потім спалить.
Порив вітру увірвався у прочинене вікно. Тремтячи в самій лиш сорочці та білизні, він сів на підлогу й притулився до ліжка.
Так буде достатньо незручно. Смуток огорнув його думки, а ще — тривога та страх. І затятість. Я не піддамся. Нізащо!
Він усе ще тремтів, коли сон врешті наздогнав його. Чи, радше, дрімота з туманним усвідомленням довколишньої кімнати і думками про холод. Втім, нові кошмари здалися йому безпечнішими.
Ранд зіщулився під деревами серед ночі, спостерігаючи, як здоровенний темний собака наближається до його сховку. Його бік болів через рану, котру Морейн вилікувала не до кінця, — але Ранд на неї не зважав. Місяць світив ледь-ледь достатньо для того, щоб роздивитися пса: завбільшки людині до попереку, з товстою шиєю та масивною головою; зуби виблискували у темряві мокрим сріблом. Собака понюхав повітря й побіг до нього.
Ближче, думав він. Підійди ближче. Цього разу я не попереджатиму твого господаря. Ближче. Ось так. Пес тепер був за десять кроків від нього; глибоке грудне гарчання посилилося, і зненацька він кинувся вперед. Просто на Ранда.
Сила наповнила його. Щось вирвалося з його витягнутих рук; але він не розумів, що саме. Струмінь сліпучого світла, міцного, мов сталь. Рідкого вогню.
На мить посередині цього «щось» собака став прозорим. А потім щез.
Біле світло згасло, і тільки яскраві плями залишилися в Рандових очах. Він притулився щокою до шорсткого стовбура найближчого дерева. Його трусило від полегшення та тихого сміху. Вийшло. Світло поможи, — цього разу у мене вийшло. Але так траплялося не завжди. Були й інші пси цієї ночі.
Єдина Сила пульсувала в ньому, але від зіпсутості саїдін у юнака скрутило живіт, наче він хотів спорожнитися. Його обличчя було вкрите краплями поту, попри холодне нічне повітря, а рот наповнився блювотинням. Йому хотілося лягти і просто вмерти. Хотілося, щоб Найнів дала йому ліків, чи щоб Морейн зцілила його, чи... Що-небудь, аби зупинити це хворобливе відчуття, що душило його.