— Спершу, — бурмотів він, — слід випустити кровожерливого лева на вулиці.
— Кровожерливого лева?
Найол крутнувся на п’ятах і побачив високого сухорлявого чоловічка з великим носом, схожим на дзьоб, що виткнувся з-під розвішених на стіні знамен. Позаду нього гойднулася панель, що прикривала вхід, і знамено розгладилося й знову припало до стіни.
— Я показав тобі цей прохід, Ордісе, — схопився Найол, — аби ти міг пройти непоміченим половиною фортеці, коли я тебе покличу. Проте не для того, щоби ти міг підслуховувати приватні розмови.
Ордіс граційно вклонився і пройшов через кімнату.
— Підслуховувати, великий лорде? Мені й на гадку таке на спадало. Я щойно увійшов і мимоволі почув ваші останні слова. Не більше. — Ордіс натягнув на обличчя ледь глузливу посмішку. Проте коли б Найол його не побачив, він ніколи не знімав її. Навіть коли залишався на самоті.
Місяць тому, посеред зими, в Амадицію завітав незграбний худий чоловік, обірваний і трохи обмерзлий, і якимось дивом зумів пробитися крізь товщу охоронців до самого Пейдрона Найола. Він знав деякі подробиці подій, що відбувалися на мисі Томан, яких не було ні в громіздких плутаних донесеннях Керридина, ні в розповідях Баяра, ані в усіх інших доповідях та чутках. Звісно ж, у приблуди було вигадане ім’я. Давньою мовою Ордіс означав «полин». Звісно ж, Найол вимагав пояснити це, на що той сказав лише: «Люди вже давно забули нас, та й життя згіркло». Чоловік був не дурний. Саме він допоміг Найолу збагнути візерунок подій.
Ордіс попрямував до столу і взяв один із малюнків. Коли він розгорнув його так, щоб побачити обличчя чоловіка, його посмішка перетворилася у вишкір.
Найол все ще дратувався, що чоловік прийшов непомітно.
— Лжедракон тебе смішить, Ордісе? Чи лякає?
— Лжедракон? — тихо сказав Ордіс.—Аякже. Звичайно, це Лжедракон. Хто ж іще.
І він зайшовся пискливим сміхом, що грав Найолу на нервах. Інколи здавалося, що Ордіс напівбожевільний.
Але він тямущий, божевільний чи ні.
— Про що ти, Ордісе? Ти його впізнаєш?
. Ордіс здригнувся, — так, наче на мить забув про присутність лорда капітана-командора.
— Впізнаю? О, так, я знаю його. Цього юнака звати Ранд аль’Тор. Він родом з Межиріччя, глухомані в Андорі. Він — Друг Морока, і так сильно очорнився Тінню, що твоє серце завмерло б, якби ти дізнався хоч половину правди про нього.
— Межиріччя, — замислився Найол. — Хтось уже згадував про іншого Друга Темряви звідти, також юнака. Дивно, що Друзі Морока приходять з подібних місць. Втім, насправді вони є усюди.
— Іншого, великий лорде? — перепитав Ордіс. — 3 Межиріччя? Ви говорите про Метрима Коутона? Чи Перрина Айбару? Вони — однолітки з аль’Тором, і майже так само очорнені.
— Мені казали про юнака на ім’я Перрин, — спохмурнів Найол. — Тобто їх троє? Межиріччя виробляє тільки вовну й тютюн. Сумніваюся, що існує ізольованіше від решти світу місце, де живуть люди.
— У місті Друзі Морока так чи інакше приховують свою сутність. Вони змушені об’єднуватися з іншими чужинцями з різних країв, що приходять і йдуть, розносячи поголос про те, що вони бачили. Натомість в тихих поселеннях, відірваних від усього світу, де мало хто буває... Друзям Морока в таких місцинах найліпше.
— Ордісе, звідки ти знаєш імена цих трьох Друзів Морока? Трійці з краю світу. У тебе забагато таємниць, Полине, і ти витягуєш їх з рукава спритніше, аніж фігляр.
— Хіба хтось може розповісти все, що знає, великий лорде? — обережно промовив маленький чоловічок. — Якщо слова не до речі, то це просто базікання. Я би вас сповістив, великий лорде. Ранд аль’Тор, цей Дракон, глибоко пустив коріння у Межиріччі.
— Л же дракон! — різко схопився Найол, а його співрозмовник вклонився.
— Звісно, великий лорде. Я обмовився.
Несподівано Найол усвідомив, що малюнок в руках Ордіса зім’ятий й подертий. Обличчя чоловіка залишалося незворушним і спокійним, окрім хіба глузливої посмішки, однак його руки конвульсивно смикали пергамент.
— Припини! — наказав Найол. Він вирвав портрет з рук Ордіса й розгладив його, як міг. — У мене не так багато копій, аби ти міг їх рвати.
Більша частина малюнка розмазалася, на грудях юнака утворилась дірка, — однак обличчя якимось чином залишилося неушкодженим.
— Пробачте мені, великий лорде. — Ордіс низько вклонився, всміхаючись. — Ненавиджу Друзів Морока.