— Слухай уважно, людино. Ти якнайшвидше знайдеш того молодика і вб’єш. Не думай, що зможеш викрутитися. Тут є й інші ваші діти, які повідомлять мені, якщо ти спробуєш схитрувати. Я тебе заохочу. Якщо Ранд аль’Тор не буде мертвим за місяць, я схоплю когось із твоїх рідних: сина чи доньку, сестру чи дядька. Ти не дізнаєшся, кого саме, аж поки він, виючи, не помре. Якщо хлопчина проживе ще місяць, я знову заберу когось. І знов, і знов, і знов. А коли нікого з твоєї рідні вже не залишиться, а юнак ще
житиме, я власноруч заберу тебе в Шайол Гул. — Він посміхнувся. — Ти помиратимеш роками, людцю. Тепер ти зрозумів мене?
Керридин видав звук, схожий на схлип чи стогін. Йому здавалося, що його шия от-от зламається.
З гарчанням мерддраал кинув його у протилежний бік кімнати. Керридин гримнув об стіну і, приголомшений, долілиць сповз на килим. Він намагався відновити дихання.
— Ти зрозумів мене, чоловіче?
— Я... слухаю і корюся, — пробурмотів Керридин у килим.
Відповіді не було.
Він підняв голову, скривившись від болю в шиї. Кімната стояла порожнем. Згідно з легендами, напівлюдки скачуть на тінях, як на конях, — а коли сходять зі шляху, то зникають. Жоден мур — не перешкода для них. Керридину хотілося ридати. Він підвівся, проклинаючи пульсацію болю в зап’ястку.
Двері відчинилися, і до кімнати квапливо ввійшов Шарбон, тілистий чоловік з кошиком в руках. Він зупинився, втупившись у Керридина.
— Володарю, з вами все добре? Вибачте мою відсутність, володарю, — я ходив по фрукти для вас...
Своєю непошкодженою рукою Керридин вибив у слуги кошик, з якого викотилися на килим зморщені зимові яблука, і тильним боком долоні ляснув його по обличчю.
— Пробачте мені, володарю, — шепотів Шарбон.
— Принеси мені папір, перо й чорнила, — ревонув Керридин. — Швидша, бовдуре! Я повинен розіслати накази. —Але які1? Які накази?
Поки Шарбон метушився, Керридин втупився поглядом в напис, надряпаний на столі. І здригнувся.
РОЗДІЛ 1
ОЧІКУВАННЯ
Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам’яті й перетворюються на міфи, а коли Епоха, що їх сотворила, повертається знову, про них уже й згадки розвіялися. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Імлистих горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер все ж таки був.
Вітер шумів у розлогих долинах, що здавалися блакитними від застиглого у повітрі ранкового туману. Подекуди клаптики вічнозелених дерев сусідили з пусткою, де невдовзі завруниться трава і розів’ються польові квіти. Вітер стугонів над румовищами та понищеними, засипаними землею пам’ятниками, що разом з їхніми будівничими відійшли в небуття. Вітер, завиваючи, проносився перевалами, пошарпаними ущелинами поміж встеленими вічними снігами вершинами. Набубнявілі хмари чіплялися за вершечки засніжених гір, і тоді їхня білина зливалася в цілісне полотно.
У низинах зима вже минула — чи поступово втрачала свою владу; натомість тут, на висотах, вона ще панувала, вкриваючи гірські схили білою клаптиковою ковдрою. Тільки вічнозелені дерева хизувалися своїм листям та голками, — інші зарості були голі-голісінькі, а їхнє гілля, коричневе та сіре, мерехтіло на тлі скель та промерзлої землі. Довкола стояла тиша; лише вітровій гуляв понад снігами та скелями. Здавалося, вся земля чогось очікує. Чогось, що її оживить.
Сидячи на коні в зарослях миртів і сосен, Перрин Айбара затремтів і якомога щільніше закутався у свій хутряний плащ, — наскільки це було можливо з великим луком в одній руці та громіздкою сокирою-півмісяцем на паску. Це була хороша сокира з холодної сталі; у той день, коли майстер Лугган викував її, Перрин допомагав йому, вправляючись з міхами. Вітер шарпнув плащ, стягнув каптур з його голови, пригладив неслухняні кучері — й водночас пронизав його наскрізь; Перрин ворушив пальцями ніг, щоби зігріти стопи, і совався на високому сідлі, однак думав він не про холод. Дивлячись на п’ятьох своїх супутників, хлопець цікавився, чи думають вони про те ж, що і він. їх відправили сюди не для очікування, а для чогось більш значущого.
Кінь Перрина, Ходак, задер голову й відступив. Буланий отримав таке прізвисько за свої прудкі ноги, але зараз, схоже, він відчував роздратування й нетерплячість вершника.