В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарій, й визискувач-буржуа однаково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичню, могутню силу.
З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національности й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськости, є абсурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна пропаґанда самогубства, пропаґанда убивання життя в собі. Але інтернаціоналізм, яко сполучення всіх національних сил людськости, яко кооперація народів є вищий розвиток національного чуття, є вищий щабель поступу людськости.
Дійсно, свідомих українських сил було мало. Дійсно, тих українців, які вже усвідомили свою любов до обстанови свого дитинства, які відчули шкоду, біль і образу за нищення рідних їм способів розвитку, які розумом освітили зв'язок своєї любови з любовію до корисного, „доброго”, які, одним словом, уже мали національну свідомість, таких людей було мало. Але тих, що просто любили себе, що просто, без свідомости почували ніжність до тих явищ, які дали їм життя й сприяли його розвитку, які по законам не лоґіки, а чистої, бездумної природи почували свою національну порідненість, таких були сотні тисяч і мілліони. І от-то переважно вони маніфестували в Петрограді, в Київі, в Одесі, в Ростові, на Україні й поза Україною, але скрізь з отою пробудженою, теплою ніжностю, з зворушенням, з хвилюючим, солодким і незрозумілим чуттям суму, гордощів, але тепер уже оформленими в лозунґи, вже трохи освітленими свідомостю, вже оправданими розумом, загальним признанням і пошаною. Адже раніше це зворушення й ця любов, і ця вдячність у маленького, затурканого обивателя мусіли ховатися; обиватель соромився їх, бо „хохол” то був сінонім мужика, се-б-то чоловіка темного, безграмотного, в соціальній єрархії на самому останньому щаблі посаженого, забутого й забитого. Обиватель і боявся своєї ніжности, бо за неї він міг бути позбавлений і волі, й своїх невеличких маєтків, і, може, й життя. Його ніжність, його життєва любов до того, що дало йому життя, вважалась і смішною, й некорисною, й шкодливою, й небезпечною. А тепер вона раптом набірала всі права горожанства, вона не загрожувала небезпекою, вона навіть мала гарний золо-тисто-блакитний, неба й сонця прапор, на якому його ніжність і зворушення мали законну, гарну, влучну формулу: „Хай живе вільна Україна!” Хай живе його дитинство, хай живе тa мова, на якій його мати співала йому колискових пісень, хай живуть ті гаї, ті степи, які соками й духом своїм живили його, хай живе та пісня, якої співали вечорами його товариші парубки й дівчата „на улиці”.
І цілком зрозуміло, що пробуджувалось це чуття тільки в тих, хто родився й жив серед українського оточення, серед української колискової пісні. А хто це був? Діти селян, сільських священиків, дрібних арендаторів, та тих (дуже нечислених) поміщиків, які мали селянське походження. Це були ті, яких висмоктав із села город, які асімілювались з ним, приняли його мову, заразились його вищостю над „хохлом-мужиком” і які одкинули від себе своє походження від хохла, як небезпечну й некорисну в боротьбі за істнування ознаку, але які не могли викинути з своєї натури вищих, дужчих за їхні інтереси законів життя.
І ці закони мусіли заговорити в них, коли настали инчі умови, коли їхня невикорінима ніжність до рідного більше не загрожувала їм небезпекою. Ці закони погнали їх під жовто-блакитні прапори на маніфестації, вони вдмухнули в них чуття протесту, ентузіазму, гордости, завзяття й бажання затвердити законність своєї любови, здобути признання її, пошану, очистити її від зневаги й глуму, якими до революції пануючі верстви обкидали її, й, нарешті, зробити її необхідностю життя, життєвою нормою, корисною й потрібною щоденно, щохвилинно.
Звідси лозунґ українізації всього життя на Україні, — в школі, в суді, на залізниці, в крамниці, в хаті, в родині, в уряді — цей лозунґ для таких пребуджених у своїй ніжности був цілком зрозумілий і легко приємлимий.
2. Ніжність дає силу й одностайність.
І через це зрозуміла та сила, інтенсивність та екстенсивність орґанізації українського елементу того часу, яка так дивувала всіх.
А також зрозуміло й те, що українські орґанізації й товариства, виникаючи переважно серед професійного оточення, формувались і будувались головним чином не по професійному, а по національно-політичному прінціпу. Учителі, кооператори, адвокати, лікарі, фершали, студенти закладали свої товариства, скликали збори, збірали з'їзди не так для забезпечення своїх чисто професійних інтересів, як для українізації їх, для затверження в своєму найближчому й найнеобхідніщому для них оточенню своєї пробудженої ніжности. Вони не задовольнялись одним „правом на самоозначення”, вони не могли ждати, коли те право очистить і узаконить їхню ніжність у тій обстановці, в якій одбувається їхнє щоденне, трудове життя.