А як реалізації своєї ніжности в своєму оточенню вони не могли перевести без здійснення певних загальних державно-політичних норм, то звідси походить та однодушність, одностайність усіх постанов і вимог, які виносились на всіх товариствах, орґанізаціях, з'їздах, вічах, зборах: Автономія України в федеративній Росії, українізація всіх галузів життя!
І як широко, як могуче захопила та хвиля пробудженого чуття українські маси, можна бачити по становищу преси й взагалі друкованого слова за тих часів. До війни в лапах царизму виходила одна українська щоденна ґазета, яка за найкращих часів свого істнування нараховувала не більше 5000 передплатників.
І то були самоотвержені, героїчні люди, оті передплатники, бо за один факт передплачування „Ради” вони рискували посадою, спокоєм і часто волею. Тепер же ґазети розходились у десятках тисяч примірників. Видавці, починаючи видання ґазети, здебільшого не мали ніяких коштів на це. Весь розрахунок був на „пробуджену ніжність” мас.[3]
І маси хапали все, стотисячні видання розхоплювались ними в пару тижнів. Маси в друкованому слові, в світлі розумової свідомости шукали вияснення, зміцнення, узаконення своїх вибухлих настроїв.
3. Вияв волі й єдности всієї нації — Українська Центральна Рада.
Але перед у сьому процесі пробудження мас вели, розуміється, ті, які самі давно пробудились, які в болях і штовханах життя перейшли всі стадії розумового освітлення, які надали моменту всеросійського пробудження, як Месії й для свого народу. Це були українські політичні партії, переважно соціалістичні.
Будучи плоттю від плоті широких мас, із них вийшовши, в них черпаючи рацію й ціль свого істнування, партії в цей період вірно одбивали стан усього українства, правильно відчули необхідність того часу: єдність усіх українських сил. Але вони вміли в точних, вичерпуючих виразах висловити це, вони силою свого досвіду, орґанізації, дісціпліни вміли бити планомірно, дружно в одну точку, силою своєї преси вміли зразу в короткий час широко направляти свої удари. Маси не могли не відчувати цеї сили, вона імпонувала їм, покоряла, викликала довірря й тим самим вела за собою.
Але, ріжнячись між собою в соціальних питаннях, вчуваючи навіть у деяких точках майбутніх противників, вони всі мали одну спільну, в усіх неодкладну мету: розчищення з соціального шляху національних перепон, які стримували широкі народні маси в прямуванню по цьому шляху. „Без національного визволення не може бути визволення соціального”. На цьому сходились усі одностайно.
І з цього пішла Українська Центральна Рада (март 1917 року). Це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполучене співробітництво всіх українських партій і впливових орґанізацій, а виразний, необхідний прояв істнування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Київі, то утворилась би в Харькові, в Полтаві, Одесі. Вона мусіла бути, бо нація мусіла, як така, як уся нація, як певний орґанізм, мати єдиний вираз, єдиний орґан свого прояву.
Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енерґії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного орґанізму простягались до центру нерви нації. Сюди збігались усі жалі, всі кривди, всі надії, сподівання, плани, розрахунки, міркування. Тут вони перепалювалюсь, перетирались, проходили через усі знаряддя політичної майстерні й виходили до мас у точних, викреслених, то гарячих, запальних, то урочисто-суворих, немов холодних лозунґах, які по нервах, через вузли-орґанізації неслись у тіло нації й у той чи инчий спосіб посували її вперед.
В першій стадії свого істнування Центральна Рада свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу.
На це було декільки причин.
Насамперед, — прагнення найбільшої, найтіснішої єдности. Що більше росло недовірря до руської демократії, що більше ця ставила опору домаганням українства, то дужче росло побоювання, то виразніше ставала необхідність мати яко мога більше сил для зламання того опору. А найбільша сила — в найбільшій єдности й орґанізації. Власне, та сама руська демократія, яка закидала українським соціалістам єднання їх з неоднородними соціальними елементами, сама штовхала їх туди, вона своїм упертим одстоюванням позіцій пануючої нації на Вкраїні сама показувала шлях до тіснішого єднання тих соціально неоднородних, але однородно-національних елементів. І особливо нам, соціальдемократам, з найбільшою силою робились ті докори. Але ми іменно можемо сказати, що ми, соціальдемократи, найбільше прикладали усиль для найбільшої єдности. Нас провокували наші руські товариші, нас наштовхували на боротьбу, на гризню всередині самої Центральної Ради. Але ми розуміли цю провокацію й не піддавались їй. Ми знали, що наших руських товаришів непокоїла ця така дружна, небезпечна для них сила нашої єдности. Ми знали, що вони хотіли б її розбити й через те ми розуміли, що лежало в коріні їхніх ортодоксальних закидів, які нечисті мотиви були їхньої чистоти.
3
[3] „Робітнича Газета” почала свій вихід, маючи в касі 300 карбованців, а видання одного числа коштувало біля 3000. І розрахунок справдився, — ґазета через пару тижнів мала до 30.000 читачів і ні копійки боргу. На цьому, між инчим, стали спекулювати ріжні, великі й малі автори, випускаючи в сотнях тисяч примірників свої необроблені, необдумані, на швидку, для „грубого гроша” змадиковані книжечки.