Вся причина іменно в тому, що ця декларація не переводилась у життя, вона лишалась собі на папері, а діяльність влади Директорії одбувалась зовсім по инчій, неписаній і неоголошеній програмі.
Насамперед, декларація з'явилась тільки через півтора місяця після сформування Директорії та початку повстання й через два тижні по взяттю Київа. Весь цей час населення майже нічого не знало про основні завдання соціальної й політичної програми Директорії.
Але зате весь цей час аґенти влади Директорії в життю, в реальній, щоденній діяльности своїй на місцях виявляли таку програму, яка не лишала ніякого сумніву в населення. Харьківщина, Полтавщина, Херсонщина, Катеринославщина не тільки нічого не знали про майбутню "майже большевицьку" декларацію Директорії, але й не діставали (через труднощі комунікації й відрізаність бойовими операціями від центру повстання) відозв і декретів Директорії.
Зате вони бачили й знали реальну діяльність представника Директорії, вождя повстання на лівому березі-Балбачана. Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли й пороння різками робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбачанівської офіцерні, яка здебільшого була руська, все це без усяких декларацій за ці півтора місяці до випуску декларації цілком з'аґітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національности.
Коли Директорія випускала свою декларацію, на Харьківщині й Полтавщині вже орґанізовувались повстанські відділи Селянської Спілки (під проводом, головним чином, укр. лівих есерів, пізніше званих "боротьбистами"), але вже не проти розбитої гетьманщини, але проти Директорії, яка порола селян різками, цілувала панам руки й лишала гетьманщину на старих місцях. І вже "Славний отаман" і "також національний герой" Балбачан то тут то там вступав з ними в бої, посилаючи Директорії донесення, що геройськи бореться з військами російських комуністів.
Та на віщо так далеко ходити: в самому Київі, в резіденції "соціалістичної" влади на другий же день по вступі Директорії розпочалась реальна, дійсна (а не деклараційна) політика її. Я не кажу вже про те, що без потреби й без пуття було поставлено змучене гетьманщиною й місяцем усяких гетьманських "воєнних і осадних положеній" місто на "стан облоги". Не кажу про те, що зразу було введено немилосерну цензуру на пресу, заборонено збори, зібрання, що, словом, не дано було населенню навіть вільніще зітхнути й почути хоч якусь ріжницю між Гетьманщиною й Директорією. Хай це вимагалось, як казали отамани, військовою необхідностю. (Тут ще один доказ, як у клясовій державі можуть бути оті "демократичні свободи").
Але річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні. Вся верховна, се-б-то реальна, дійсна влада була в руках отаманів і то в штабі Січових Стрільців, з якими С. Петлюра цілком консолідувався й серед яких усякими способами запобігав ласки. Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори.
Це була ґрупа молодих, енерґїчних, до фанатизму й екстазу пронятих національним чуттям людей. Вся вага військових операцій проти гетьманщини лягла на їхні плечі й через те вони вважали себе визволителями України. Не довіряючи політичним діячам і партіям, будучи мало освіченими в політичних питаннях, маючи псіхіку й світогляд звичайних обивателів-демократів, а з другого боку гадаючи, що треба виявити "тверду, залізну владу", ці молоді люди взялися й політично "визволяти" Україну.
А найбільшим їхнім "визволенням" було - боротьба з большевизмом. З цією метою було орґанізовано ріжні відповідні інстітуції, поставлено шпіонаж і сформовано особливий полк під командою "соціальдемократа" Ковенка, завдянням якого було - карні експедіції в ті міста, де закладались ради робітничих і селянських депутатів.
Ілюстрацією сеї політики молодих офіцерів може послужити те, що на протязі двох тижнів чотирі рази було розгромлено київське Центральне Бюро професіональних союзів, де січовики кожного разу шукали большевиків. При цьому було спалено й понищено все діловодство Бюра.
На провінції, не кажучи вже про лівий беріг, також уся влада й політика була в руках військових комендантів, або самодержавних комісарів, або, ще гірше, в руках отаманів, що вели військові операції.
І через те декрети Директорії, її благі наміри, її декларації були собі хорошими словами, а в дійсности були отаманські діла з поганими наслідками.