Народній Комісар закордонних справ: Чічерін.
З цих двох документів виразно видно, яку прінціпіальну (а не фактичну) позіцію займала Директорія й як на те відповідала Рада Народніх Комісарів.
І дальші події та факти цілком підтвердили побоювання Директорії, а саме, що на Україні буде диктатура незначної частини пролетаріату (руського) над другою частиною пролетаріату (українською) й над усім українським селянством; що вся Україна стане колонією Росії й що навіть буде скасовано її державність та понівечено національні здобутки. Вся політика Пятакова й Ко. на Україні як найкраще побили хороші слова Ради Народніх Комісарів про те, що ті ради, які вони заводили, будуть представлять "не тільки промисловий пролетаріат, але й усе трудове селянство". Іменно так і вийшло, як боялась Директорія: як раз того селянства й не було в радах. (Про це докладніще далі).
Словом, це були такі самі хороші наміри й заяви Ради Народніх Комісарів, що топталися реальною діяльностю пятаковщини, як були хороші заяви й декларації Директорії, що топталися діяльностю отаманщини.
3. З одного боку - пятаковщина.
Але з цих нот знов таки видно, що обидві сторони мали щирий намір прийти до якогось порозуміння й залагодити справу миром. І коли б не було тих злих сил, - з одного боку пятаковщини, а з другого отаманщини, - то дуже можливо, що дійсно скінчилось би якимсь порозумінням.
На це є такі докази.
Щиро прагнучи спинити війну з Росією, Директорія вислала на пропозіцію Ради Народніх Комісарів свою мирову "надзвичайну дипльоматичну" місію на чолі з С. Мазуренком до Москви. Уважний і щирий прийом, зроблений місії Московським Урядом, свідчив, що в його також було бажання знайти шлях мирного порозуміння.
Директорія дала С. Мазуренкові наказ обстоювати три головніщі пункти: нейтралітет України, оборона проти контрреволюції й наступу Антанти й сістема совітської влади в формі трудових рад.
Протоколи засідань показують, що С. Мазуренко ці пункти обстоював енерґічно й з великим тактом. Російському Урядові, репрезентованому в цих переговорах Д. Мануїльським, конче хотілося, щоб Україна виповіла війну Антанті. Але С. Мазуренко не уступився з своєї позіції й добився згоди на нейтралітет. Підписаний нарешті обома сторонами мировий договір признавав нейтралітет України з активною обороною проти Денікіна, Краснова, Антанти й Польщи, а так само прінціп радянської влади, не зазначаючи точно, в яких саме формах; це мало вирішитися при детальніших переговорах, при чому зарані приймалося, що це будуть трудові ради, се-б-то з відповідним представництвом трудового селянства в них.
На жаль і ця мирова конференція теж була й лишилася тільки хорошим наміром. Бо в дійсности фактично діяли й рішали пятаковщина й отаманщина.
Пятаковщина перш усього дуже гальмувала переговори, які тяглись майже місяць (від половини січня аж до 4 лютого, коли Директорія вже здала Київ). Вона виступала рішучим противником якого будь порозуміння з Директорією. Російському Совітському Урядові довелось навіть пригрозити обійтися й без неї, коли вона буде сперечатись. (І всі переговори в Москві й оця загроза чудесно доказують, хто саме воював з нами).
Руські націоналісти-комуністи настоювали на тому, що Директорія ніяких сил не мала й що через те не варто було робити ніяких уступок. А коли все ж таки згоду було підписано, Уряд Пятакова, користуючись тим, що через Київ чомусь Москва ніяк не могла передати Директорії повідомлення ні про хід переговорів ні про угоду, після виступу Директорії з Київа послав їй у Вінницю в такому зміненому вигляді цю угоду, що її, розуміється, Директорія приняти не могла. А саме: повторивши умови договору (нейтралітет, активна оборона й совітська влада) а також зазначивши, що ті й ті директорські війська попереходили на бік совітської влади, Уряд Пятакова додавав: "З свого боку... при умові признання Директорією Роб.-Селянського Уряду на Вкраїні зобов'язуємося забезпечити особисту безпеку членів Правительства Директорії, а також вільну діяльність партій, що входять у неї". Се-б-то, инчими словами, нам пропонувалась повна капітуляція з ґарантією від розстрілу. Для чого ж тоді пункти про наш нейтралітет, оборону й т. д., коли ми мали признати Пятаковський Уряд і дістати в його дозвіл на "безпечне" життя?
Ясно, що тут було щось не так. І через це Директорія, не маючи ніякої чутки від С. Мазуренка й пославши йому вже з Вінниці вимогу вернутись, одмінила свою вимогу, наказавши лишатись далі; малося на увазі вияснити це непорозуміння. Але це вже була остання спроба. Події розвивалися далі вже самі собою.