Тоді С. Мазуренко за особливою допомогою російського Уряду посилає в Київ свого кур'єра з докладом про успішність переговорів. (Такого ж змісту й радіотелеґрами подавались.) Російський Уряд дає кур'єрові екстренні потяги, щоб швидче доставити його до України. Нарешті, він уже під Київом. Але коли хоче на окремому паровозі під білим прапором наблизитись до українського фронту, його зустрічають, скаженим вогнем гармат. Він ще кільки разів пробує під'їхати, робить яко мога помітніщим білий прапор, - у відповідь той самий ворожий вогонь. Не будучи навіть отаманом, можна зрозуміти, що окремий паровоз та ще під білим прапором не може загрожувати фронтові й його можна підпустити до себе без усякого риску й страху за військову справу. Отже, значить, його не підпускали не через це? А через що?
То знала тільки отаманська влада.
В кожному разі війну було оповіщено.
Це було зроблено 16 січня. А 1 лютого, се-б-то як раз через обіцяних отаманами два тижні, повстанські українські війська, підпоможені реґулярними російськими військами були вже під Київом. Оголошення війни не підняло духу. Отаманам важно було видерти те оповіщення війни не з військових мотивів, а з політичних. Оповіщаючи війну, вони були більш певні, що до миру не прийде, а, значить, не буде радянської, дійсно народньої влади, яка не потерпить сваволі й усіх гидот отаманів.
Таким чином ці дві сили, - пятаковщина й отаманщина, - досягли свого: одна потягла Раду Народніх Комісарів у руський націоналізм та імперіалізм, а друга потягла Директорію в контрреволюцію й у жорстокі лапи антантського імперіалізму.
РОЗДІЛ IX. ДРУГИЙ ВИХІД ІЗ КИЇВА
1. Шантаж отаманщини й "Верховна Влада".
Але наскільки становище на фронтах і всередині краю було скрутне й грізне, може служити той факт, що навіть у штаба Січових Стрільців, цієї справжньої влади того часу, пропала їхня хвальковита самовпевненість і хлопчача зарозумілість. Навіть вони зрозуміли, що щось в їхній політиці було не так.
І до якої міри вони розтерялись і змішались, може свідчити той факт, що вони запропонували мені... диктатуру. Я не знаю, кому вони ще пропонували її в своїй розгублености й безпорадности, але я від неї відмовився й порадив віддати її С. Петлюрі, як людині, яка цілком відповідала всьому режимові й яка в заведенню його брала охочу, активну участь. Січовики відповіли, що С. Петлюра не здавався їм відповідним для сеї ролі ні з політичного боку, ні навіть з військового. Одної ж популярности його було мало для них.
А з другого боку, наскільки отаманщина була самовласна, наскільки вона почувала себе дійсною верховною владою, показує й цей факт пропозіції диктатури одному з членів "верховної влади" (значить, на випадок приняття пропозїції гадалось усю "верховну владу" скасувати), й особливо відношенням до Трудового Конґресу. Отамани без церемоній, майже отверто радились і між собою й з членами Уряду, що робити їм, отаманам, з Трудовим Конґресом, коли він виявиться лівим або схоче висловитись проти самостійности України: розігнати його, чи виловити з його найлівіщих, а останнім пригрозити, щоб не були лівими?
По цьому можна судити, насамперед, про те, як повинен був вибіратися той Конґрес, яка була свобода аґітації передвиборчої, які люди повинні були пройти на той "верховний орґан народньої волі". А крім того, як повинні були почувати себе члени Трудового Конґресу, які знали за собою гріх лівизни. І нарешті, який авторітет і значіння міг мати голос такого представницького орґану, в таких умовах виявлення своєї волі?
А що ж робила "Верховна Влада", "Висока Директорія"? Що робило Правительство Української Народньої Республіки, соціалістичний кабінет народніх Міністрів? Що робили українські соціалістичні й демократичні партії? Як же вони могли допускати таке поводження, таку зневагу до вищого виборного орґану трудового народу, якої навіть царський монархізм до тої нещасної Думи не дозволив би собі виявити? Як же не роз'яснили тим головним і неголовним отаманам, що цим же відношенням вони губили саму оту українську державність, в ім'я якої немов би провадилось усе те отаманське безчинство?
І роз'яснялось, і доводилось, і дебатувалось, і погрожувалось, але як ні в "Високої Директорії", ні в "соціалістичного" міністерства, ні тим паче в партій фізичної сили не було, то всі роз'яснення не мали ніякісенької ціни.[22]
Отаманщина ж, знаючи, що пятаковщина в'яже руки противникам її, цим користувалась, шантажувала на любови укр. демократії до своєї нації; вона знала, що в ім'я цієї любови демократія не насмілиться на рішучу боротьбу з нею, й на внутрішні протести не звертала ніякої уваги.
22
[1] Цим, здається, могла би вичерпатися й моя відповідь на ті запитання, які робляться мені особисто тепер: чого я уступився з влади; чого не зробив так, як казали мені мої переконання; чого не виявив твердої влади; чого не арештував усіх шкодливих людей?
На це відповідь коротка: не міг, не мав фізичної сили.
Друге питання: чого ж я не кричав, не протестував прилюдно, перед народом, чого замовчував? Чого проти цього насильства над народом не робив повстання, як робили його другі, як ліві укр. есери?
Відповідь: через пятаковщину. Вона затуляла мені рота, в'язала мені руки. Прилюдний протест мій, голови Директорії, голови "верховної влади", викликав би, розуміється, гострий конфлікт і тяжку боротьбу всередині самої української демократії, яка, здавалось мені, була здатна на революцію. Коли б не було з боку пятаковського націоналізму загрози нашій державности й національности, тоді инча річ, тоді, я гадаю, в мене знайшлось би мужности зробити те, що я вважав би й необхідним, і справедливим, хоча би це було навіть проти всіх. Але викликати боротьбу всередині революційного українства, знесилити його й тим способом майже без бою віддати Україну в руки Пятакових, це я не міг вважати справедливим і корисним ні з національно-державного боку, ні навіть з боку справи революції на Україні.
Через це саме я не міг піти з укр. лівими есерами в повстання. Це значило йти з пятаковщиною. Це значило бути свідком того, як пятаковські "ребята" будуть топтати портрети Шевченка, розстрілювати українок-учительок і глузувати з усього українського, (як то я сам бачив під час першого наступу пятаковщини на Україну), бути свідком і, значить, учасником усього цього, - на це я не міг піти. Один час у мене була й така думка. Але приклад Е. Нероновича спиняв мене.
Крім того, - що було також одним із важних мотивів моєї позіції, - я весь час, навіть після виходу з Київа, мав надію на те, що у нас прийде до миру з Совітською Росією й тоді, не поступившись своїми національними здобутками, не віддавши їх на знищення пятаковщині, можна буде рішуче, всіма силами взятись до боротьби з отаманщиною. До миру не прийшло, але це виразно стало видно тільки в Вінниці.
І єдине, що міг я зробити, це, випробувавши всі способи внутрішньої перемоги над отаманщиною й переконавшись у неможливости цього, одійти від усякої участи в владі.