"Изъ Харькова № 1077, 30, 18, 17, 24.
Циркулярно.
Завгубпочтель Харьковъ, Кіевъ, ЕкатеринославЪ, Полтава, Черниговъ и Испот Харьковъ, Кіевъ.
Предлагаю дать распоряженія соответствующимъ учрежденіямь, чтобы все делопроизводство и служебныя сношенія велись исключительно на русскомъ языке.
№ 1362. Завпотель Украины Кролевецкій".
Наводити всі приклади це значить скласти цілий том подібних розпоряджень.
Та чого треба кращого: голова українського Совітського Уряду робить свою декларацію в Раді робітничих депутатів (13 лютого) і заявляв: "Декретування української мови яко мови державної є реакційним заходом. Кому це потрібно? Тій імпровізованій інтеліґенції та бюрократії, яка творилася самостійною Україною?"
І тут же приводить лист якогось українця селянина, в якому селянин признає себе руським. На підставі цього непереможного арґументу заведення української мови яко державної вважається реакційним учинком, або, як казала імператриця Катерина, "аморальним".
А в додаток пренаївно й прецінично заявляється: от же я, мовляв, голова українського уряду, а по українськи ні слова не вмію й сам є румунський інтернаціоналіст.
Але, очевидно, не покладаючи багато надій на добровільне признання з боку українців такої "рівноправности", "українським" урядом видається наказ, на підставі якого отим ад'ютантам і завпотелям дається право винних у веденню національної аґітації арештовувати й карати 5 роками тюрми, а за аґітацію в військах і на фронтах - розстрілом.
Треба признатись, що руська реакційна буржуазія при гетьманщині ще не встигла так виразно поставить питання мови й так поважно "обґрунтувать" його, як це зробили руські соціалісти.
В питанню про школу, натурально, теж ніякої ріжниці в Уряду Раковського з Урядом Лизогуба та Гербеля не було: "рівноправність" мов, або як скаже саме населення, - українська чи руська.
А конкретно такий знаменний і характерний факт.
Проголосивши "федерацію" й "рівпоправність" школи, гетьмансько-руська добровольча офіцерня виганяє Український Державний Універсітет з його помешкання й робить собі з його казарми.
Теж саме робить червона армія. В початку березня 24-а авіаційна рота забірає будинок Українського Універсітету для своїх потреб, не зважаючи ні на які протести й прохання студентів і адміністрації Універсітету.
Це в справі вищої школи, в центрі, в столиці. А що ж то за "рівноправність" на провінції була, можна собі уявити.
Отже аналоґія між червоною й чорною "рівнонравностями" - повнісенька.
Але ж чекайте: здається, з цього приводу Російський Совітський Уряд устами Нар. Комісара Чічеріна говорив колись щось дуже катеґоричне й рішуче. Здається, в радіотелеґрафичній полеміці з Директорією він так казав:
"Нам далі відомо, що в цих закликах (Директорії) Совітська Росія обвинувачується в бажанню подавити самостійність українського народу, як національности. Це обвинувачення є брутальним наклепом, бо Директорія не може не знати, що Уряд Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки не зазіхає ані трішки на самостійність України й що ще весною цього року ним було послано найгарячійше привітання самостійному Українському Совітському Уряду, який тоді сформувався".
Більше того, я скажу, - на мировій берестейській конференції Російський Совітський Уряд признав самостійність не тільки Совітської України, але й буржуазної.
Та що з того?
Директорія в деклараціях також заявляла боротьбу з буржуазним ладом. Та, очевидно, заяви й дійсність часом не сходяться одне з одним.
І чом же Уряд Рос. Сов. Фед. Соц. Республіки так само страшенно не обурився на своїх аґентів, - Пятакова, Раковського й инчих, - коли вони так рішуче підтвердили "брутальний наклеп" Директорії, коли так недвозначно "подавили самостійність українського народу, як національности"?
Я вгадую відповідь, яку придумала б Рада Народніх Комісарів, коли б захотіла відповісти: Уряд Раковського висловлював тільки волю українського пролетаріата й трудового селянства. Коли б ці кляси були зацікавлені в самостійности України, то вони, очевидно, запротестували б проти самовольної заяви пятаковщини й скасували б її. Коли б український пролетаріат і трудове селянство були зацікавлені розвитком своєї національности й забезпеченням усіх форм його, то вони, напевне, не згодились би з заявою голови свого Уряду, що признання їхньої мови в їхній державі є реакційність. Але ж вони не протестували, мовчали, значить, вони згожувались. А це знов значить, що Російський Совітський Уряд ні сном, ні духом тут не винен, - це воля самого українського народу. Адже в другій радіоноті Рос. Сов. Уряду ясно було сказано: "Тільки совітська форма влади, яка широко одчиняє дорогу самостійности робітництву та селянству, в стані забезпечити справжнє національне самоозначення трудового люду на Україні".