В Галичині ж була така військова сітуація, що Галицький Уряд готов був з ким-хоч піти в угоду, щоб не допустити перемоги поляків і вдержати Галичину в українських руках. І досить йому було ввійти в порозуміння з українським радянським Урядом хоча би тільки що до пропуску українських і російських червоних військ на Угорщину, досить було галицьким військам увійти в мирні безпосередні стосунки з радянською владою, як, можна ручитися, що вся Галичина стала би через пару тижнів без особливої боротьби на ґрунт радянської влади. І Галер з своїми дівізіями був би розбитий, і Галичину тепер не шматувала б так чорно-реакційна польська шляхта, й українська нещасна дрібнобуржуазна демократія не служила би так довго контрреволюційним антантським тином, і, як писав я тоді в своїх записках, "може, справді, цей момент був би рішаючим у боротьбі соціалізму з капіталізмом по всьому світі". А на Угорщині не лютував би так скажено, розпоясано й кріваво реакційний терор переможниці буржуазії, як він то виробляє тепер.
Цього не сталося.
Розуміється, на цей докір російські комуністи можуть з повним правом відповісти так: як ми могли вступати в переговори з тим чоловіком, який ще так недавно боровся з нами, який виголошував на Трудових Конґресах такі ворожі до нас промови, який був головою тої Директорії, яка, посилаючи мирову делеґацію до нас, тут же оповіщала війну нам, яка посилала до Антанти своїх отаманів для переговорів, влада якої розстрілювала робітників, порола селян і т. д. і т. д. Тепер він ніби приймав совітську форму влади, але чи це було щиро, чи не була це тільки тактична підробленість? І яка ґарантія, що цей чоловік, (розуміється, не як особа, а як представник тих течій, які входили в переговори) не зрадить у любий момент, що в скрутну хвилину він не продасть Антанті за визнання державности й за танки справу революції? Ті українські течії, які на ділі показали себе соціалістами й ворогами буржуазної контрреволюції, ті в наших рядах, з тими ми працюємо разом. З якої ж речи ми будемо давати владу в руки тих непевних течій, які можуть загубити нас?
Повторяю, вони мали й мають повне право так відповісти.
Але річ ішла не про якусь особу чи навіть ту чи инчу партію. Справа йшла про той чи инчий національний характер соціалістичної влади на Вкраїні. Український характер влади давав можливість зламати перегородку між Угорщиною й Росією, давав можливість втягти в процес соціальної революції Галичину, Польщу, Чехію, він ламав стіну між Сходом і Заходом Европи й під той критичний момент являвся рішаючим чинником у боротьбі соціалізма з капіталізмом у всій Европі.
І в ім'я цих переспектив російські комуністи могли відмовитись від своєї "рівноправности" націй, се-б-то, инчими словами, від пригнічення української нації. Вони могли створити й дійсно соціалістичний, совітський і дійсно-український Уряд. Вони не потребували творити його з непевних осіб і партій, для цього знайшлись би й певні особи, і певні партії; крім того вони мали змогу тримати всю фізичну силу в своїх руках, мали змогу контролювати національний укр. уряд.
Вони ж на крик мадьярських комуністів не зробили навіть спроби таким способом проламати перегородку.
І на цей докір вони ніколи не знайдуть задовольняючої відповіді.
5. Хліб, цукор, вугіль і пятаковщина.
Не може бути ніякого сумніву, що виразна, викреслена соціальна політика російських комуністів на Україні привернула до себе всі сімпатії робітничих кляс. І коли X. Раковський казав, що населення з радостю зустрічало совітську владу після отаманщини, то в цьому не було перебільшення.
Розуміється, кляси паразітарні, не зважаючи на "українізацію" їх, воліли би все таки режим отаманський. Але весь працюючий, експлуатований люд, вимучений гетьманщиною й розшарпаний отаманщиною, з щирим задоволенням, а в деяких ґрупах з ентузіазмом, зустрів совітську владу.
Тут усе було ясно й недвозначно: вся влада працюючим; усі апарати, інстітуції, всі установи, закони й тенденції кляс експлуататорських мусять бути зруйновані й знищені; знищені негайно, рішуче, без усяких вагань; на зруйнованому творчими силами працюючих зараз же має творитися нове, мають творитися орґани їхньої влади.
Але цю ясність незабаром стала затуманювати національна й економична політика тих людей, що мали в руках урядову владу.
Ця політика Російського Сов. Уряду головним чином базувалась на матеріальних, економичних інтересах самої Совітської Росії, а не на якихсь там абстрактних, загальних прінціпах самоозначення націй.