Це найкраще можна побачити, коли послухати самих руських комуністів під час обговорення оцих економичних реальних інтересів. В кінці мая (26 мая - 4 іюня) 1918 року в Москві відбувався з'їзд Совітів Народнього Хазяйства. Це було як раз по заключенню Берестейського миру. Як відомо, Рос. Сов. Правительство й під час Центр Ради, й на Берестейській конференції визнавало незалежність України й те визнання обґрунтовувало правом самоозначення кожної нації "вплоть до отдєлєнія". Отже руськими большевиками немов визнавалось, що український народ сам одділився, сам себе само-означив як незалежне державне тіло.
Але треба перечитати стеноґрафичні промови цього з'їзду Совнархозів, щоб переконатися, що ті заяви про право самоозначення й визнання України незалежною були, що-найменьче, тільки тактичними заявами. В дійсности більшість промовців на цьому з'їзді вважала, що Україна як була так і лишилась частиною Росії, "насильственно отторгиутой" німцями від "єдіної, нєдєлімої".
І дуже рідко можна зустріти таке, здавалось би, просте, лоґічне міркування: товариші, ми не повинні ні жаліти за Україною, ні брати її в розрахунок як частину Росії в нашій економичній сітуації, бо вона сама по своїй волі на підставі права самоозначення відійшла від нас; ми можемо рахувати на неї в такій же мірі, як на всяку сусідню державу, з якою ми можемо ввійти в ближчі чи дальші економичні відносини; розглядаймо наш стан незалежно від України й пам'ятаймо, що ми не маємо права вважати її неподільною частиною Росії; отже краще рахуймо на свої сили.
Переважно розглядалось Україну, як "югъ Росії", який давав: 92% всього цукрового виробу в Росії; 65% чугуну; 77% вугіллю; і головну частину хлібних лишків.[32]
І цілком натурально, що на підставі таких невблаганих арґументів вивід робився такий:
"Я знаю тільки одне: що, як цілком справедливо казав товариш докладчик (Радек, про умови берестейського договору), взаємне тяжіння України й Великоросії на стільки велике, що ці два райони будуть з неминучостю прагнути до від'єднання" ... (Промова Ломова).
І далі цей самий промовець говорив так:
"Через це в значній мірі пояснюється той переворот (гетьманський. - Авт.), що стався недавно на Україні, в результаті якого ставку на націоналізм побито й Ґерманія поставила ставку на цілком певний ґрунт, на ґрунт класової боротьби, на ґрунт великодержавности, утворивши замісць чисто-національних вимог самостійности українське міністерство, яке аж ніяк не є міністерством самостійности, а міністерством по суті великодержавности, прагнучи до з'єднання з Великоросією... Спроба ґерманського імперіалізму не зупиниться на півдорозі й зрештою спробує з'єднати в одне ці два економичні райони, що тяжать один до одного. Питання полягає в тому, як саме одбудеться це об'єднання: чи воно станеться під прапором міністерства Скоропадського, чи кінець-кінцем під прапором нашої совітської влади, під прапором совітської федеративної Республіки".[33]
Треба признати, що прогноз поставлено цілком вірно, а також, що ті спроби ґерманського імперіалізму проходили й під прапором Скоропадського й під прапором Рос. Сов. Республіки.
От такі мотиви й міркування лежали в ґрунті політики Рос. Сов. Уряду на Україні.
Одначе треба відзначити, що була й на цьому з'їзді друга течія, яка вважала, що будувати все своє економичне істнування на Україні не годиться, що засоби поживи, сирівець, вугіль і т. п. може дати в потрібній мірі сама Великоросія, коли енерґічно, орґанізовано взятись за те. Яскравим виразником сеї течії був В. Мілютін, який у своєму докладі на сьому з'їзді заступав іменно цей погляд, доводячи з цифрами в руках, що Совітська Росія при відповідній постановці орґанізації господарства могла би обійтися своїми силами.
Але, розуміється, погляд В. Мілютіна Російський Уряд був змушений приняти тільки на той час, поки на Україні були німці. Коли ж українськими працюючими клясами було зроблено революцію й вигнано німців, тоді запанував погляд инчої течії, яка стояла на ґрунті Ломова й других. 2-й тезіс резолюції співдокладчика Мілютіна Обаленського цілком виразно говорив:
"2. Розчленіння Великоросії й України довело до найбільшої гостроти розклад громадського обміну й зробило майже безвихідним економичне становище півночи, района обробляючої промисловости. Тільки відновлення громадського зв'язку між цими двома частинами історично складеного господарського орґанізма дасть їм можливість правильно жити й функціонувати".
І цілком зрозуміло, що як настала хоч маленька можливість "возсоединенія", так цю програму було без вагання принято.
32
[2] От характерний виривок з одної промови (делеґата Ломова): "Насамперед звернімося до аналізу наших хлібо-торгових відносин з Україною, як певного хлібного центру. Ви побачите, товариші, що Україна являлася тим резервуаром, з якого Великоросія черпала свої хлібні запаси. Ви побачите, що якраз тут у нас скупчувалась найголовніща частина лишків, які ми в той же час викидали на ринки західної Европи, чим підтримували й одержували необхідні машини, яких нам головним чином бракувало. От коли ви візьмете, наприклад, райони, - три райони, - що одпадають від нас, - це райони задніпровський, південно-степовий і дніпровсько-донський, ви побачите, що по трьох районах, що відпадають, ми мали біля 55% врожаю пшениці, біля 28% жита, біля 20% вівса, й біля 26% ячміню, себ-то ви бачите, що на ці райони припадає дуже значна частина тих наших запасів хліба, які мала до розпорядження Росія щорічно. Крім того ви побачите, що саме на цю область припадали найважніщі, найвигідніщі в економичному сенсі для Росії хліба, а саме пшениця й ячмінь. Ці хліба, крім того, суть експортні хліба, себ-то такі, які переважно вивозились Росією. Експорт ячміню головним чином ішов якраз з цього району.
"Як що ви товариші звернете вашу увагу не тільки на хліб, як що ви згадаєте, крім того, про потерю наших буряково-цукрових плантацій на півдні, які давали приближно 92% валового виробу цукру й потім, коли ви подивитесь на наші потері в области металургії, в области здобичи вугіля й т. п., для вас стане виразною вся картина, бо на Донецький басейн припадало по цифрах, які я беру, звичайно, до війни, - я беру 1912 рік, як найбільш нормальний, - припадало коло 77% здобичи всього кам'яного вугля. На Домбровський басейн, який також одпадає од нас, до 22%, усього, таким чином, майже 90% здобичи кам'яного вугля. Коли ви візьмете до того виплавку чугуну, вироб півпродукту й готового продукту, то ви побачите що на південь Росії в 1912 році припадало біля 67% всієї виплавки чугуну, біля 55% виробу пів-продукту й біля 56% виробу готового продукту.
"Таким чином ці цифри дають певне право зробити той висновок, що ми звідти одержували найголовніщі запаси сирівцю. Великоросія годувалась не тільки хлібом півдня, вона в буквальному значінню годувалась також південним наливом, годувалась також чугуном, що здобувався таксамо на півдні".