І Антанта покрутила носом, потім добродушно похльоскала спритного й ловкого хама по плечі й сказала: ну, що з тобою робити, займай поки що Галичину по Збруч та гляди, щоб свої жандармські обов'язки справно виконував. А там побачимо, кому цей шматок достанеться, тобі чи кому инчому.
А благонадійним рутенцям сказала слухатись хама, не сваритись з ним і не надокучати їй з своїми нудними жалями. Хай поляки займуть Галичину, дадуть їй лад і порядок, а там видно буде, кому вона достанеться, - полякам чи кому инчому.
Але той "хтось инчий" у кожному разі був не рутенці. Це був труп "єдіной, нєдєлімой", коло якого ретельно бідкались і вовтузились ґальванізатори: Колчак, Краснов, Денікін та инчі дріб'язки розбитого монархізму. Пані Антанта, хоч і не дуже вірила в успіх ґальванізації цих молодців, а все ж таки побоювалась: а що, як оживе й почне вимагати й собі шматок здобичи, чим йому загатити пельку? А сердити небезпечно, цей велетень образиться й з'єднається з недобитою Німеччиною, а тоді Антанті, особливо ж недокровній хирлявій Франції прийдеться скрутно. От через те Франція й тримала на поготові ту Галичину: оживе велетень, - йому достанеться; не вдасться оживити, - хай льокаєві в подарунок за службу йде.
А рутенцям і в тому й у другому випадкові строго рекомендувалось не вигадувати ніяких дурниць, - усяких там самостійностей та самоозначень, - не робить ніяких безчинств і непорядків, а "порозумітися" або з поляками або з руськими контрреволюціонерами.
І рутенці, схлипнувши кількома нотами-протестами, пішли порозуміватися з ґальванізаторами "єдиного" трупа.
До чого це "порозуміння" привело, побачимо далі.
3. Кулуарно-нафтяні "патріоти-вожді".
Такі зовнішні сили брали участь у загибелі Західно-Української Республіки.
Внутрішніми ж силами, що допомагали цьому самому були: абсолютна невідповідність керманичів руху до моменту, їхня ота сервілістична благонадійність, їхня вузесенька, худосочна дрібно-буржуазність, їхня псіхіка кулуарних політиків і цілковита відсутність якої будь революційности, піднесености до того духу боротьби, який був у масах галицько-українського народу.
Більшість Національної Ради складалась з представників дрібно-буржуазних партій, з парламентських і сеймових послів, у більшости своїй національ-демократів. Сини сільської буржуазії, або священиків, чи маленьких урядовців, сини бідної, маленької, забитої польськими панами й ксьондзами країни, виховані на деґенеративно-шляхетській польській культурі, заражені духом польського льокайства, з обмеженим, обсмоктаним псевдо-европейською цівілізацією світоглядом, - де їм було зрозуміти й відчути революційний, земляний, з самої глибини народньої природи вибухлий дух боротьби? Вони знали паперову, дрібненьку, кулуарну боротьбу свого парламенту. Там випрохати посаду для українця, земляка з свого повіту; там по довгих інтріґах, підступах, біганині по канцеляріях і конференціях по кавярнях - вистаратись двох-клясову українську шкілку в малесенькому містечку. Оце була сфера їхньої політичної діяльности. Ну, та ще, розуміється, промови на виборах, у парламенті й за чашкою кави. Чемпіони парламентської пустопорожньої балаканини, вони, здається, колись побили світовий рекорд на довготу.
Отже, виховані на цих дрібненьких інтересах, висушені, як мумії, в парламентських кулуарах, навчені й призвичаєні тільки випрохувати, виінтріґовувати й підхоплювати крихточки з столу австрійських панів, - як могли ці політікани й парламентські "чиновники" зразу змінити всю свою суть, усю природу свою й стати проводирями революційних мас народу?
Абсолютно була це неприродна річ. І через це цілком зрозуміло, через що ці люди так боязко, на шпиньочках, уклоняючись і "цілуючи руці", підходили до того маніфесту, який видав пан-Карл і не сміли переступити ні через одну літеру цього найсвятійшого для них закону. Зрозуміло, через що майбутній "диктатор" Є. Петрушевич так сервілістично (під час уже революції!) вигинався перед австрійськими панами й запевняв, що українці раз-у-раз були самим вірним, самим відданим народом Австрії, сеї злої, глузливої до них визискувачихи-мачухи.
А так само зрозуміло, через що ці "керовники" так неохоче, так уперто ухилялись від поєднання з Наддніпрянською Україною, - вони боялися її революційности, бо як-ні-як, а наддніпрянська демократія, не зважаючи на свої всі хиби й помилки, була під той час (як раз повстання проти Гетьмана й "майже-большевицька" декларація Директорії!) в пориві своєї революційности, з широкими переспективами соціальних і політичних реформ та перебудов. Це мусіло лякати парламентські, кулуарно-канцелярські душі галицьких рутенців-проводирів. Вони зовсім не мали на увазі ніяких соціальних чи навіть глибоких політичних революцій, їм ходило переважно оте, щоб вирвати з під польського національного панування Галичину, зробити з неї маленьку українську державу, забезпечити національні права українського народу й "шлюс". Самим же мати змогу не тільки не випрохувати урядових посад, а ще й роздавати їх "своїм людям"; та до того, щоб можна було вмочити урядовий пиріг у нафту й смачненько уминати його все життя. Такий собі тихий та мирний ідеал жив у цих кулуарних, европейських душах і до його зовсім не пасувала ота наддніпрянська, "азіатська", "майже-большевицька" "нестриманість", "недержавність".