Захоплені й підстьобнуті тим, що Денікін мав перемогу за перемогою над червоними військами, що захоплював усе більшу й більшу частину української теріторії, ці кам'янецькі демократи й отамани з свого боку почали робити гарячковий наступ на радянський фронт, одсуваючи його все далі й далі до Київа. їхня думка була випередити Денікіна й захопити Київ. Наївність цих людей доходила до того, що вони гадали, що Денікін, поставлений перед фактом заняття українськими військами столиці України, покірно прийме цей факт і помириться з ним, - адже, мовляв, "спільники" заняли.
Ці "демократичні" контрреволюціонери не тільки не зробили ніякої спроби ввійти в порозуміння з комуністами, не тільки не скористувались моментом для зміцнення українського напряму в совітській київській владі, а ще з зловтіхою, з самозадоволенням почали підстрибувати від своїх успіхів на фронті.
І що ще більш тяжко й ганебно лягає на ту нещасну кам'янецьку купку людей, це те, що вони в цей час робили всі заходи, щоб порозумітися з... Денікіним!
От документальні смішні й ганебні слова самого кам'янецького Правительства:
"Народне Правительство Української Республіки знало про боротьбу війська Денікіна з комуністами на теріторії України(!) й уважаючи, що обов'язком усякого Правительства є берегти народню кров, хотіло мирним шляхом розв'язати справу з військом ґенерала Денікіна.
"З відома Правительства, ще до взяття Київа, нашим вищим командуванням була вислана військова делеґація до команди добровольчеської армії в справі установлення взаімовідносин між військами, які боряться проти комуністів-большевиків на території України". ("Від Правительства У. Н. Р." 5 вересня 1919.)
"Обов'язком усякого Правительства є берегти народню кров". Чию кров? Денікінців? Бо кров своїх нещасних "козаків" усе одно ж лили в боротьбі з соціалістами-большевиками.
І, дійсно, ці злочинці проти свого народу й державности весь час не зачіпали денікінців, - С. Петлюрою було видано наказ вогню на денікінські війська не направляти. Українські відділи, зустрічаючись з денікінцями, не вступали з ними в ворожі відносини й навіть уступалися їм з дороги.
2. Прапор соціальної дружби з катом українського народу,
Зате ж Денікін і показав цим людям "дружбу". Він їм дозволив лити кров "козаків" у боях з комуністами, він охоче дозволяв їм простилати йому своїм трупом шлях до Київа. А коли той бідний Київ було взято українськими військами (30 серпня), коли отамани вже почали парадувати, в цей час денікінці тихенько, без параду прийшли з другого боку в Київі, не довго думаючи, почали вогнем вибивати з його своїх "спільників". Від Головного Отамана взагалі був наказ не вступати в бій з денікінськими військами, отже неголовні отамани не знали, що їм робити й мусіли уступити Київ Денікіну.
Так виправдують себе ті отамани, що командували частинами, які заняли Київ. В отаманських наддніпрянських колах усю причину уступлення Київа люблять часом поясняти "зрадою" галичан. Отаман Кравс не виконав наказ Головного Командування зірвати міст через Дніпро й тим дав змогу денікінцям пройти в Київ. Кравс, мовляв, уже тоді був у зносинах з денікінцями й зражував українців. Кравс же поясняє невиконання наказу тим, що прочитав цей наказ уже тоді, коли денікінці були в Київі.
Була там зрада чи ні, але справа не в мості. Коли б його й було зірвано, то денікінці все одно були би в Київі й вибили б з його петлюрівців (тільки на кільки днів пізніще).
Річ тут не в наказах, а в тому, що отаманщина всіма засобами хотіла підлабузнитись до Денікіна й у спільці з ним боротись проти совітського Уряду. Офіціально кам'янецьке Правительство поясняє, що воно сподівалось, що Денікін очистить усю заняту ним теріторію України, віддасть її українцям і тоді вони разом будуть бить большевиків. І через те, мовляв, берегло кров денікінців.