Розписавши всю реакційність, усю україножерську політику Денікіна, цілком справедливо зазначивши його, як немилосерного, найзлочинніщого ворога українського народу, наші "соціалісти" прекомічно говорять далі таке:
"Не зважаючи на провокаційні вчинки денікінської армії, українське Головне Командування зробило останню спробу вияснити, з ким ми маємо діло, чи з нашим спільником у війні з большевиками, чи з ворогом, пронятим тими же намірами, що й московські комуністи".
Це просто знамените: не зважаючи, мовляв, на все те, що ми добре знали, на всі ті вчинки, які вище перечислили, ми ще хотіли "вияснити", з ким маємо діло. І для того висилали своїх послів до Денікіна "ще до взяття Київа", як вони самі признаються.
Це була немов ота "остання спроба", але це брехня, бо після того по вигнанню з Київа ще раз було послано отамана Омельяновича-Павленка до Бредова. Очевидно, переговори до взяття Київа не вияснили кам'янецьким бідолахам, з ким вони мали діло. Та навіть, виявляється, поводження в Київі, вигнання з його українців, (що "першими" ж заняли його!), теж не вияснило, бо ще раз було послано послів, про що й говорить само Правительство в цій ноті такими самовбийчими словами:
"Щоб зберегти сили наших втомлених героїв-козаків від зайвого пролиття крови, українське Головне Командування вислало військову делеґацію для переговорів з добровольчим командуванням, але ґенерал Денікін відмовився розмовляти з нашими представниками, виславши до них невідповідну делеґацію й поставивши ганебні передумови".
Та мало того:
"Разом з тим добровольча армія без проголошення війни перейшла в наступ проти Українського Республіканського війська, відповіддю на що було оповіщення Правительства Укр. Нар. Республіки до Війська й Народу з закликом до оборони й рішучої боротьби".
Але, очевидно, на кам'янецький "народ" надій було мало, бо "соціалісти" так закінчували свою ноту:
"Втративши останню надію на порозуміння з добровольчою армією, Правительство УНР. сподівається, що великі демократичні держави Антанти, які допомагали матеріально ґенералові Денікіну в його боротьбі проти насильників-комуністів, не будуть допомагати його насильствам над вільним українським народом.
В ім'я права й справедливости ми домагаємось, аби держави Антанти примусили ґенерала Денікіна залишити теріторію України й дали можливість Правительству Української Народньої Республіки установити лад і спокій на вільній українській землі.
Голова Ради Народніх Міністрів Української Народньої Республіки Ісаак Мазепа. "Керуючий Міністерством Закордонних Справ Андрій Лівицький".[40]
"Великі демократичні держави" цілковито справдили сподівання кам'янецьких невеликих демократів: вони страшенно захвилювались, засоромились, негайно перестали помагати Денікінові й "в ім'я права й справедливости" "примусили ґенерала Денікіна залишити теріторію України" та дали можливість дорогому їм Правительству Укр. Нар. Республіки завести на всій українській землі той чудесний, ідеальний "лад і спокій", який отаманщина завела на кам'янецькій.
Кам'янецький осел простягав до Антанти морду за клаптем сіна, "втративши останню надію на порозуміння з добровольчою армією". І Антанта таки почепила йому перед носом той клапоть, зробивши вигляд, що сердиться на Денікіна, й пославши навіть для розслідування свою місію, - хай осел, поки має ще трошки сил, віддасть їх на службу хазяїнові, А коли впаде й здохне, можна буде здерти шкуру й віддать її Денікінові, що незабаром і було зроблено "в ім'я права й справедливости" "великими демократичними державами".
РОЗДІЛ XVII. КІНЕЦЬ ОТАМАНЩИНИ
1. Невиконані слізні обіцяння.
З цього моменту починається остаточний занепад і аґонія отаманщини. Вся її надія була на Київ. Київ мав дати авторітет, силу, визнання й допомогу Антанти, порозуміння з Денікіним. Київ був обітованою земльою, вищим пунктом надійности, розгорненою переспективою.
Денікін зірвав пелюстки цієї чудової квітки, розтоптав її, стиснув усю переспективу знову на півтора повіти території й убив усю хуторянсько-отаманську підбадьореність і задиракуватість.
"Народ", оті дядюшки, що немов готові були зустрічати Петлюру з іконами, щось не дуже піддержали його. А ті селяне, які готові були зустріти Петлюру з дрючками й рушницями, тим паче не виявляли бажання грудьми стати за його.
Єдиною силою й опорою, як і була, так і лишилась галицька армія.
Але отаманщина не змогла й з нею дати собі ради. З самого ж початку переходу наддністрянців на теріторію Великої України відносини між ними й наддніпрянцями набрали характеру неясности, недовірря, напружености, що з часом через ріжні причини перетворилося в певну ворожнечу.