Недержавні, непануючі нації инакше відчували „право самоозначення”. Вони не мали ніяких підстав і причин лишати його в проґрамі, вони зараз же, в своїй свідомости, в своїй цілій істоті, в усьому життю свойому зреалізували його. І через те для них стара, централістична, руська Росія зникла, перестала істнувати. Для них була нова їхня Росія, кооперація вільних, самоозначених народів. А тому не руською, але їхньою була справа оборони цієї нової Росії від німецького імперіалізму.
2. Инчих треба кулеметів позад армії.
Через те недержавні нації почували повне своє право втручатись у орґанізацію військової справи. Вони бачили, що армія була вже й до революції розхитана. Революція, хоч-не-хоч, побільшила розхитаність. Воля зібрань, слова, орґанізацій ослабляюче одбилась на війську. Згага салдата скористуватись і собі здобутками революції, нового життя, його непереможна огида до крови, убийства й смерти, його втома, все це позбавляло російську армію витревалости, завзятости, сили відпорности. Революція не дозволяла вже ставити позад війська кулемети, щоб вогнем їх гнати в бій частини й не давати їм тікати. Словом, було багато факторів, розкладаючих армію й не було таких, які б скріпляти її.
Отже недержавні нації, знаючи, якою силою є національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли ним зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею инчі кулемети, які б вогнем любови до своєї землі, до своєї нації стримували вояків на позіціях. Не казений ура-патріотизм, не абстрактний, холодний і чужий для недержавних націй патріотизм, а патріотизм своєї землі, своєї нації, на думку непануючих націй, міг здержати салдата на фронті. Салдатові треба було яко мога конкретніше, реальніше представити необхідність оборони. Його треба було запалити життєвою, наочною любоввю. А для цього треба було розділити всю армію по національностям і кожну національну армію поставити на її землі, по можности ближче до рідних кожному салдатові околиць. Тут він реально бачив би необхідність не пускати ворога на його землю, до його близьких і дорогих йому людей і предметів.
Це була головна причина домагання недержавних націй реорґанізації армії по національному прінціпу.
І хто знає, як би повернулась уся історія Росії, коли б цьому факторові дано було силу.
Але ні руський Уряд ні руське громадянство й слухати не хотіли про це. Вони мали дужчий, кращий фактор — Керенського. Вони гадали, вони пренаївно вірили, що цей істерично-красномовний, невтомний на балаканину чоловік може запалити зтомлену, розхитану армію.
Правда, коли на фронті траплялась якась дуже вже кричуща неудача й звідти віяло грізними пересторогами, перенепокоєний Уряд починав уважніше слухати недержавні нації, починав вагатись, скликать якісь наради з представників цих націй. Але, як тільки затихало на фронті, наради розпускались і знову по армії роз'їжжав тріскучий Керенський і з усієї сили дмухав у неї вогнем своєї красномовности.
Але від цього, розуміється, розпалявся тільки сам Керенський. Нікого його промови не переконували. Не переконували вони й непануючих націй, хоч Керенський й грозився на них кулачком, особливо на українців.
3. Нація хоче жити й у війську.
Нації, які хотіли жить, — хотіли жить і в армії, на фронті, в тилу, скрізь. Через те, не вважаючи на всякі перепони, перешкоди, національні орґанізації виникали в армії, росли, єднались і обхоплювали все ширше й ширше коло національних елементів. Але чуття пануючої нації заразило й руські салдатські маси й на цьому ґрунті стали виникати в армії непорозуміння, сутички між руськими й солдатами непануючих націй. В цих сутичках росла й скріплялась свідомість українського елементу, яка знов таки приходила до того самого — до необхідности забезпечити українству права істнування сталими нормами, — автономією Вкраїни, — до необхідности якось розмежуватися в армії.
А наслідком усього цього з'явилось непереможне, рішуче прагнення в салдатських мас орґанізації своїх національних військових частин, не зважаючи на всякі заборони Уряду. Особливо ж воно розвинулось у українців, коли Уряд дозволив полякам формувати свої національні леґіони, як в армії, так і в тилу. Одмовляючи українцям, Уряд посилався на те, що з стратеґічних і технічних мотивів усяке порушення будови армії буде для неї надзвичайно шкодливим. Але порушення для поляків, висмикування польських солдатів із частин, переґруповування для них, очевидно, було й можливим і не шкодливим. Забороняючи українцям орґанізацію національних частин у тилу, з запасних, навіть з охочих, Уряд посилався на те, що це ускладнило б і затягло формування запасних частин, які повинні були поповняти армію. Але поляки по всій Україні формували свої леґіони. Польська шляхта розставляла їх так, що, на випадок прориву фронту в Галичині, вся правобережна Україна стала б під владою цих польських військ. Польським поміщикам вільно було формувати на землі українського, експлуатованого ними народу свої національні й, дійсно, контрреволюційні (як вони себе потім і показали) війська, а орґанізація українських частин могла зашкодити й усьому фронтові, й усій революції, й Росії, й самій Україні.