А це, розуміється, також не сприяло планомірности й продуктивности народнього господарства. Бо провадилось це без сістеми, без ощадности, без яких будь загальних переспектів.
Але й тут не ґвалтом гулящих, не відозвами Уряду, не одсиланням до Установчих Зборів треба було залагожувати справу.
Але головним, загальним, усіх, (крім невеличкої ґрупки громадянства), гнітючим лихом була війна. Це була спадщина царизму, яка не давала нікому як слід скористуватися здобутками революції, яка нищила й далі сили народу, яка вимагала жертв, яка робила саме знищення монархії неповним, немов недоцільним.
Розуміється, ті кляси й ґрупи, для яких війна й раніше була корисна, яка збогачувала їх, яка дозволяла їм міцно зберігати пануюче становище, для тих війна була й бажана, й просто необхідна, як противага революції, як одвернення руйнуючої й творчої сили визволення в безпечний для них бік.
Але для працюючих, для тих, для яких війна була тільки шкодливою, які дивились на неї, як на тяжку спадщину царизму, як на справу пануючих, ворожих їм кляс, ті, натурально, хотіли яко мога швидче позбавитись цієї спадщини, ліквідувати її й увільнити себе від цеї страшної язви.
І на цьому ґрунті, головним чином, все дужче й дужче розросталася боротьба між тими, хто, дійсно, хотів змінити соціальні й політичні відносини на користь поневолених і тими, хто хотів зберегти їх з такою зміною, щоб вона була на користь пануючим.
Представницею першої течії була Рада Робітничих і Салдатських Депутатів, представником другої — Тимчасовий Російський Уряд.
Боротьба ця, зрештою, привела до деякої перемоги: попередній, чисто буржуазний уряд, було змінено на коаліційний з участю поміркованих соціалістів, як соціальдемократів, так і соціалістів-революціонерів. В проґрамі війни було одкинено всякі анексіонистичні наміри, але так само й наміри сепаратного миру.
Але в одкиненню сепаратного миру й виявилась несміливість, непослідовність і недальновидність тодішніх керовників Ради Робітничих та Салдатських Депутатів. Це була уступка пануючим клясам, „соглашательство”, недовірря до сили революційних кляс, страх перед імперіалістичною Антантою, словом усе те, що корінилося в суті самої політики меньшевиків і есерів.
Але така політика, як і в инчих питаннях, так і в питанню миру заспокоєння в широкі маси не внесла, бо під лозунґом оборони й миру „без анексій і контрібуцій” тяглася й далі та сама війна, провадилось далі нищення краю, людей і революції.
Єдиною послідовною, непримиримою течією як в усій соціальній політиці так і в справі найшвидчого миру була партія соціаль-демократів-большевиків. Мир за всяку ціну; мир хоч би й сепаратний; мир, кінець війні й закріплення, поширення й поглиблення революції всередині. Такі були лозунґи большевиків. І ці лозунґи знаходили в масах найбільше співчуття, не вважаючи на те, що слова „сепаратний мир” здавались тоді страшними, нечесними, зрадницькими.
Але большевики в Уряд не вступили. І це не віщувало спокійного істнування коаліції. Не дурно „Новое Время” писало: „Росія або скине соціальдемократичний Уряд або схилить голову перед будівничим її щастя. Але й в однім і в другім випадку буде принаймні знати, кого звеличує чи кого змітає; а тайна діктатура соціальреволюційних орґанізацій, прикритих позбавленим власти правительством на показ, дає широке поле для всяких соціально-політичних експерементів з боку невідповідальної безіменної влади та загрожує країні небезпекою. Свідомість її все шириться й між населенням, і в армії на фронті й викликає різкий протест проти безіменної Ради, що тяжить над Правительством. Утворення соціальдемократичної „семи-боярщини” викликало вже демонстрації в багатьох частях армії й може спричинитися до крівавих розрухів і повороту реакції”.
Тоді навіть реакційні, чорносотенні „Новое Время” й „Кіевлянинъ” любили лякать поворотом бажаної їм реакції. Але ця ґазета мала рацію: влада, дійсно, була в руках не Уряду, а Ради, бо Рада спіралась на озброєні, військові частини, на революційний, рішучий пролетаріат, а Правительство тільки на піддержку цієї самої Ради та й то з умовою: „остільки, — оскільки”. Це була маґічна формула тодішнього часу, від якої бідне Тимчасове Правительство вічно почувало себе, як сорока на тину.
І покою, творчої праці, розумного, продуктивного використовування революції, не вважаючи ні на коаліцію, ні на „остільки — оскільки”, не було. Та й не могло бути, поки всі сили держави йшли на війну, поки маси не мали спочинку, поки почувалась недостача в продуктах життя, поки скрізь були лазарети, ранені, поки не припинялась одправка на фронт, на побоїще нові й нові тисячі молодих, здорових, найбільш корисних людей. І не могли мати ні сімпатій, ні піддержки в масах ті течії, які хоч би з найщирішим запалом, стояли за це продовження цього побоїща.