РОЗДІЛ IX. ТИМЧАСОВЕ ПРАВИТЕЛЬСТВО ОДКИДА ДОМАГАННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
1. Урочиста зустріч відповіді Тимчасового Уряду.
А тим часом у центрі України, в Київі Центральна Рада збірала представництво від усієї трудової селянської української землі, щоб разом з ним достойно й поважно зустріти відповідь руської демократії й Російського Уряду. Висилаючи делеґацію, Центральна Рада була певна, що тепер, після Всеукраїнського Конґресу та після Військового З'їзду й руська демократія й Уряд переконаються, що сила в українства є, що народні маси стоять за ним і що Центральна Рада має право й підстави бути представницею свого народу. А коли це так, то відмови на домагання не може бути.
І навмисно було розраховано одкрити Всеукраїнський селянський з'їзд на час повернення делеґації з Петрограду.
Делеґація прибула, з'їзд було одчинено, але... відповіді Уряду не було. Делеґація могла тільки здати справоздання про свої переговори з окремими міністрами, про засідання з урядовою комісією, та про свою „авдіенцію” у Виконавчого Комітету Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів.
Справоздання викликало таке обурення, що воно перелилось через край і залило навіть саму Центральну Раду. Для чого, по віщо вона посилала делеґацію випрохувати милости в цих віковічних ворогів нашого народу? Не проханнями, не переговорами, не справедливостю треба з ними балакать, а кулаком!
2. Природа селянської пробудженої ніжности.
Але було би великою помилкою й блудом у розумінню дальших подій думати, що в цьому обуренню найбільшу ролю грало невдоволене національне чуття селян.
Селянин з соціальної природи своєї є реаліст. Він оцінює явища не по їхній ідеальній, можливій цінности, а з погляду реальної, сучасної корисности. Національна свідомість, національне чуття — це є вже абстракція часової реальности, це є передбачання дальшого, підрахунок минулого, скомбінування в щось одне всього минулого, сучасного й майбутнього.
Український селянин не мав ні змоги, ні часу до таких складних комбінацій. Але він мав національну інтуіцію, позасвідомий розум, який одкладав у душі його життєві катеґорії в одну певну цілість. І та цілість невиразно відчувалась ним разураз, а під час революції, під час пробудження загального українського руху пробудилась і в йому з певною силою. Але тут же, зараз же злилась з його реалістичною природою й набрала цілком конкретних соціальних форм, які для селянина були цілком зрозумілі й виразно видні.
3. „І хведеративна!”
Революція знищила владу стражників, урядників, ґубернаторів, усе те конкретне, реальне зло, яке селянин відчував на собі що-дня. Лишалось питання ще про війну й землю. Війна одбірала в селянина хліб і робітників од землі. На землі сидів ще поміщик і чогось ждав. Це все було зло, яке— треба було знищить. Уряд же, від якого залежало те знищення, провадив далі війну й дозволяв поміщикам сидіти на землі й чогось дожидатись.
Отже до Уряду довірря не було. Вірити можна було тільки тім, хто скинув царя, стражників і був проти поміщиків. Тільки своїм можна було вірити.
Салдат був свій і той, хто скинув царя. Ніхто не мав на селі більшого довірря, авторітету, як салдат. І не офіцер, не унтер, а простий, „рядовий” салдат.
Своїм був і той, хто по селянськи говорив, хто здавна був відомий на селі, хто був „з наших, з простих”, по простому балакав, по простому поводився, співав „простих” пісень, по простому прокламації писав, ґазети на простій мові друкував, словом, цю „простість” шанував, приймав і навіть у закон вводив. Від цього віяло рідностю, це пробуджувало гідність, гордість, — це викликало велике довірря. Значить, ці дійсно хотять добра простим людям, значить, вони спинять війну, вернуть синів-робітників і дадуть мужикам землю, на якій ще сидять поміщики.
Таким чином „пробуджена ніжність” зараз же підпорядковувалась селянському реалізмові, злучалася з ним в одне, неподільне чуття.
Руські демократи й реакціонери сміялись з українських селян, які не давали промовляти тім ораторам, які в лозунґ: „Російська демократична Республіка” не вставляли „і федеративна”. На Всеросійському Селянському З'їзді в Петрограді, який одбувався як раз під час перебування там делеґації Центральної Ради, селяне з України склали свою окрему фракцію (до 170 чоловік) на ґрунті цього додатку — „і федеративна”. Руські соціалісти-революціонери, під проводом яких проходив З'їзд і які прінціпіально визнавали право самоозначення націй, вживали всіх усиль, щоб збить українських селян з цього додатку. Пускалась у хід і демаґоґія, й умисна брехня, й насмішка, й висміювання, й „обхажаванье” всякими гарними словами та обіцяннями. Ні, українці-селяне ні за що не хотіли уступитися з „і федеративна”. Як тільки хтось з промовців вимовляв „Російська Демократична Республіка”, вони зараз же здіймали гомін, стукіт і обурено кричали „і хведеративна! і хведеративна!”. І Всеросійський Селянський З'їзд примушений був приняти в свою резолюцію цей додаток.