«Це ти так кажеш, — подумав я. — Це ти так кажеш».
Прогарчав грім. І цього разу, перед самим ударом блискавки, я почув невиразне клацання. Джейкобз теж.
— Назріла пора. Заходь зі мною в кімнату або йди геть.
— Я зайду. І молитимуся, щоб нічого не сталося. Бо це не експеримент, Чарлі. Це диявольське чортзна-що.
— Думай що хочеш і молися скільки влізе. Може, тобі пощастить більше, ніж мені за все моє життя… у чому я сильно сумніваюся.
Він відчинив двері, і я зайшов за ним у кімнату, де померла Мері Фей.
ХІІІ
Відродження Мері Фей
У смертній кімнаті Мері Фей було велике вікно, що виходило на схід, але гроза накрила нас майже з головою, і за склом я бачив лишень тьмяну сріблясту запону дощу. Хоч на столі й горіла лампа, у кімнаті кублилися тіні. Лівим плечем я зачепив бюро, про яке казав Джейкобз, однак про револьвер у верхній шухляді навіть не згадав. Усю мою увагу було прикуто до непорушної фігури, що лежала на лікарняному ліжку. Я міг добре її роздивитися, бо всі монітори було вимкнено, а штатив для крапельниць Дженні відкотила в куток.
Вона була прекрасна. Смерть стерла всі сліди, вирізьблені хворобою, що пожирала її мозок, і те звернуте до стелі обличчя — алебастрова шкіра в обрамленні розкішної маси темно-каштанового волосся, — було досконалим, немов камея. Очі заплющені. Густі вії майже торкалися щік. Губи злегка розтулилися. Простирадло накривало її аж по плечі. На ньому, над опуклістю грудей, лежала одна її стиснута рука. На згадку мені спали рядки поезії, щось із уроків англійської в дванадцятому класі, й мелодійно задзеленчали в голові: «Тонкий твій лик, волосся пишне чорне… До статуї подібна…»[176]
Біля не потрібного вже апарата штучної вентиляції легенів стояла Дженні Ноултон і заламувала руки.
Спалахнула блискавка. У її нетривкому світінні я побачив залізну щоглу на Вершині неба, щоглу, яка стояла там вже бозна-скільки років і зухвало кидала виклик кожній грозі, щоб та не соромилась і шаленіла на повну міць.
Джейкобз простягнув мені скриньку.
— Джеймі, допомагай. Треба поквапитись. Візьми й відкрий. Решту я зроблю сам.
— Не треба, — озвалася зі свого кутка Дженні. — Заради Господи Бога, дайте їй спочивати з миром.
Крізь барабанний дріб дощу й завивання вітру Джейкобз міг і не розчути її слів. А я розчув, однак вирішив пустити їх повз вуха. Отак, знаєте, ми й накликаємо на себе власне прокляття — не слухаючись голосу, що благає нас зупинитися. Зупинитися, поки ще є для цього час.
Я відкрив скриньку. Всередині не було ні стрижнів, ні пульта керування. Їхнє місце займала металева смужка-пов’язка на голову, тоненька, немов перетинка на бальній туфлі якоїсь юнки. Джейкобз обережно — навіть поштиво — підняв її та поволі вийняв. Я побачив, як пов’язка розтягується. І коли сяйнув новий удар блискавки (цього разу йому передувало те слабке клацання), я побачив, як уздовж смуги мертвого металу затанцювало зелене світіння, від чого вона одразу наче перекинулася на щось інше. Може, на змію.
— Міс Ноултон, підніміть їй голову, — попросив Джейкобз.
Дженні так сильно затрясла головою, що волосся підлетіло догори.
Він зітхнув.
— Джеймі. Тоді ти.
Рухаючись немов уві сні, я підійшов до ліжка. Думав про Патрицію Фармінгдейл, яка засипала собі очі сіллю. Про Еміля Кляйна, що їв землю. Про Г’ю Єйтса, на чиїх очах віряни в наметі Пастора Денні перекинулися на велетенських мурах. «За кожне зцілення треба розплачуватися», — подумав я.
Знову клац, а слідом за ним — сяйво блискавки. Проревів грім, струсонув будинком. Лампа на тумбочці біля ліжка згасла. На якусь мить кімната занурилася в напівтемряву, а потім грімко ожив генератор.
— Швидко! — Голос Джейкобза був сповнений болю. На обох його долонях проступили опіки. Але пов’язки він не впустив. То був його останній провідник, канал до potestas magnum universum, і я тоді подумав (та й досі так вважаю), що навіть смерть від електричного струму не змусила б його ту річ кинути. — Швидко, поки блискавка не влучила в щоглу!
Я підняв голову Мері Фей. Каштанове волосся темним потоком потекло з тієї досконалої (та досконало непорушної) голови й зібралося на подушці. Чарлі вже стояв поряд зі мною. Він нахилився і хрипко, схвильовано дихав. Його віддих тхнув старістю й неміччю. Мені подумалося, що ще кілька місяців — і він би особисто дослідив те, що чекало на іншому боці дверей. Але, звісно ж, йому не цього було треба. В осерді кожної усталеної релігії лежить священна таємниця, що живить віру та стимулює відданість, яка межує з мучеництвом. Чи хотів він взнати, що лежить за дверима смерті? Так. Та чого йому хотілося ще дужче (я всім серцем своїм у це вірю), то це порушити ту таємницю. Витягти її на світло й піднести догори з вереском: «Ось воно! Ось заради чого були всі ваші хрестові походи та вбивства в ім’я Господа Бога! Ось воно! І як вам це подобається?»
— Волосся… підніми їй волосся. — Джейкобз осудливо повернувся до жінки, що зіщулилася від страху в кутку. — А щоб тобі, я ж казав обрізати!
Дженні не відповіла.
Я підняв волосся Мері Фей. М’яке й важке, наче відріз шовку. І я зрозумів, чому Дженні його не обстригла. Просто не наважилася.
Джейкобз опустив тонку смужку металу на лоб померлої так, щоб вона щільно облягла скроні.
— Отак, — мовив він і випростався.
Я обережно поклав голову мертвої назад на подушку, і коли дивився на ті темні вії, що ледь торкалися щік, виникла втішна думка: нічого не вийде. Зцілювати — це одне, а повернути до життя жінку, яка померла чверть… ні, вже майже півгодини тому, — геть інше. То було щось неможливе. І навіть якщо розряд блискавки, вжаривши мільйонами вольтів, якось і подіє — наприклад, пальці в мертвої смикнуться чи голова повернеться, це означатиме не більше, ніж, наприклад, посмикування лапи в дохлої жаби, коли її б’ють струмом з гальванічного елемента. Чого Джейкобз сподівався досягти? Навіть якби за життя мозок у неї був цілковито здоровим, то тепер він уже розкладався в черепі. Смерть мозку остаточна й безповоротна, навіть мені це було відомо.
Я ступив крок назад.
— Чарлі, що тепер?
— Чекаємо. Недовго лишилося.
Коли лампа на тумбочці згасла вдруге, то за тридцять секунд уже не ожила, і я більше не чув гуркоту генератора крізь шум вітру. Оповивши голову Мері Фей металевою стрічкою, Джейкобз, здавалося, втратив до мертвої цікавість. Він стояв, зчепивши руки за спиною, мов капітан судна на мостику, і невідривним поглядом дивився у вікно. Крізь рясний дощ не видно було навіть тіні від залізної щогли, не те що її самої, але ми мали її побачити, коли влучить блискавка. Якщо влучить. Поки що жодна туди не вдарила. То, може, подумав я, Бог все-таки існує і Він не на боці Чарльза Джейкобза.
— А де пульт керування? — спитав я. — Де зв’язок з тією щоглою?
Він глянув на мене, як на кретина.
— Контролювати енергію, що стоїть за блискавкою, неможливо. Вона навіть титановий пульт спалить на попіл. Що ж до зв’язку… це ти, Джеймі. Невже ти й досі не здогадався, навіщо ти тут? Думаєш, я тебе покликав, щоб ти мені їсти готував?!
Щойно ці слова прозвучали, все стало на свої місця і я не міг зрозуміти, чому не додумався до цього раніше. Чому так довго до цього йшов. Увесь цей час таємна електрика була зі мною, як і з усіма тими людьми, яких зцілив Пастор Денні. Часом вона спала, як та хвороба, що довго ховалася в мозку Мері Фей. Часом прокидалася і змушувала тебе жерти землю, чи сипати сіль собі в очі, чи вішатися на власних штанях. Щоб одімкнути ті маленькі дверцята, потрібно було два ключі. Одним із них була Мері Фей.
Іншим — я.
— Чарлі, ти повинен це припинити.
— Припинити? Ти збожеволів?
«Ні, — подумав я. — Збожеволів у нас ти. А я прийшов до тями».
І сподівався, що не запізно.