Ворота Мадри відчинилися, міст опустився. У полуденному світлі пустельного сонця до табору сидеріан наближався один-єдиний чоловік, одягнений у біле. Золотий амулет виблискував у променях, змушуючи воїнів розступатися, пропускаючи священика до короля. Ніхто не рушив у бік столиці — сама присутність Наставника означала перемир'я у будь-якій битві.
— Це твій виграш у цій війні, Садаре, — Кирит кинув невеликий мішок під ноги королю, що вийшов.
- І що там? — поцікавився Садар, проте особливої запопадливості не виявив. Його найбільше займав сам Кирит, що піднявся до недосяжного.
- Голова Максура. Він скинутий і страчений. За заподіяну імперії шкоду. Сподіваюся, ти задовольнишся та відступиш, — продовжив жрець.
— Чому маю відступити?
— Це прохання Ордену. Я не віддам тобі Мадерек у такій війні, — Кирит дивився прямо. Жодна рисочка на обличчі не здригнулася.
— Я не згоден, — викарбував Садар.
— Мадерек стане твоїм данником, поверне Нешуа. На більше не розраховувай. Не варто сваритися зі мною зараз, я надто злий, — жрець понизив голос майже до шепоту.
- Гаразд. Приїдь у гості, коли станеш добрим, — зітхнув король. Не той випадок, щоби сперечатися. Він розвернувся до Азіта і скомандував: — Згорнути табір. Вирушаємо додому.
Розділ тридцять четвертий
— Жартівник ти, Садаре, щодо свого сина.
— То мій же, тут уже не підкопаєшся.
Сідерім, рік 2587
Після повернення з Мадерека Садар розпустив військо по будинках на побівку, залишивши лише прикордонні гарнізони. Рагард сидів притихлий, південна ж імперія зализувала наслідки недовгого правління Максура, оговтаючись від страху голодної смерті. Знову потекли каравани із зерном у пустельні міста, безперешкодно перетинаючи повернене Сидеріму князівство Нешуа. Такий очікуваний спокій зійшов на землі Таридата, дозволяючи увійти в мирне русло. Роки потекли повільно, але тим самим непомітно. Не встиг король озирнутися, як син уже з весіллям поспішає, мовляв, дорослий зовсім став.
— Мовчав би, дорослий, вісімнадцять. А про наречену ти подумав? Зовсім дитина ще, — втрутилася королева.
— Уже хто б казав, — невдоволено пирхнув Ердар, натякаючи на вік матінки, коли та під вінець пішла.
— А й справді, чого відтягувати? — зненацька став на бік сина Садар. — Час спокійний. Нехай буде свято.
Він увійшов у місто в розпал весілля спадкоємця і рагардської принцеси. З цієї нагоди прибув навіть літній Ратимірк. Все ж таки єдина онука, не рівна година, якщо спадкоємець так і не сподобиться на сина, то відійде імперія принцесі Ельгії. І це розумів не тільки північний імператор, а й Садар… і той, хто увійшов у відчинені з нагоди урочистості брами столиці Сідеріма. Він був пішою, кінь тримав у поводі, спокійно відміряючи шлях до королівського палацу. Городяни, що веселилися, ледве побачивши гостя, розступалися, шанобливо кланялися. Біле, як сніг, волосся зливалося з одягом, лише сильніше підкреслюючи чорноту очей і золото застібки на плащі.
— Ваша Величність… — почав глашатай, але осікся, зупинений сухою старечою рукою.
— Ну, привіт, Садаре Сидеримський, — Кирит підійшов так швидко, що король не встиг схаменутися. І ледве стримав несвідомий порив кинутися назустріч старому. Ох, ні, Наставнику. Найвищому жерцю Білого Ордену.
— І ти привіт, отче Кирите, — Садар трохи схилив голову, ховаючи незграбну посмішку. Не забув, отже, пустельний лис, що обіцяв приїхати.
— Та ось все думав, з якого приводу візит завдати тобі. Так ти сам його придумав, привід, — у чорних очах іскрився сміх. Ніхто не ризикнув би запитати Наставника, скільки йому насправді років, але прийнято вважати, що на цей момент добре за дев'яносто. І незважаючи на це, Кирит міг би дати фору молодим по жвавості погляду та рухів. Наче час помітив жерця лише зовні, залишивши силу юності в такому сухому, хлюпаному тілі.
Жерця посадили на почесне місце. Святкування продовжилося після того, як Кирит благословив молодят. І все б нічого, але дуже пильно дивився священик на Ердара. Вивчаюче, колко, ніби не довіряв тому, що бачить.