- Угу, і приєднали б ці землі, і скінчилося б королівство. Провінція чиясь там з'явилася б, — з гіркотою сказав Садар, залпом перекидаючи чарку.
— Багато ти розумієш, — жерець наче кепкував над королем.
— Не менше за твій. Чого взагалі причепився? — Садар нервово засовався.
— Так кажу ж, від сану зрікся б. Ти ж мені спати не даєш стільки років. Думав, хлопець якийсь спритний та нахабний, цікавий, але й тільки, а ти геть як усе обернув. Третій імператор, — Кирит раптом став серйозним.
— Пробач, інакше не вмію, не так вихований, — огризнувся Садар.
— Шкода, твого батька не знав. Хотілося б зрозуміти, які вони, королі, які виховують таких спадкоємців. А що б ти робив, не впади Сідерим тоді?
— Зрозуміло що, став би воєводою спочатку за батька, потім за старшого брата, — знизав плечима монарх, трохи заспокоюючись. Наявність Кирита на його колінах помітно нервувала. І лише серце пропускало удар за ударом, відмовляючись повернутися у звичайний ритм.
— З твоїми амбіціями — воєводою? - Жрець недовірливо примружився.
- І ніяк інакше. Не знаю, як там заведено у мадеран, а в нас слово батька — закон, будь ти хоч король, хоч ремісник. Мені б і на думку не спало піти іншим шляхом. Якщо брат на троні, то моє завдання берегти його як зіницю ока. Адже він мій правитель, — здавалося, Садар щиро дивувався, що можуть бути інші шляхи.
— То що ж дітлахів не настрогав, раз так родина в пошані? Братців би Ердару та сестер, династія б започаткувала…
— Мені й одного за очі вистачило. Ось він і настарається над рештою, — король раптово похмурнів. Розмова якось не залагодилася, весь час ковзаючи по гострому краю неприємних тем.
— Мабуть, Азіт тебе все ж скорив, а зовсім не ритуалами балувався, — понизивши голос, промовив Кирит.
- Азіт? Сказати, як воно було насправді тоді, коли ми зустрілися?
- Скажи.
- Не підкорив мене Азіт. Так, врятував. Летів, як вихор, змітаючи всіх і вся на своєму шляху. А потім один старець легко зупинив смертоносний клинок. Чи не пам'ятаєш такого старця? Хоча тоді він був молодший, — король раптово заспокоївся, говорив рівно, без запинок.
- Ти хочеш сказати…
Але Садар не дав домовити, продовжуючи:
— Усі ці роки. Знаєш, іноді мені здавалося, все, що я роблю, щоб ти мене помітив. Чи можу я сказати, який щасливий, що зараз ти в Сидерімі, що більше я не змушений боротися проти тебе? Мені ж завжди хотілося бути поряд.
— Усі ці роки… що ж не лишився в Мадрі? Був би поряд.
- Ким? Бранцем? Невже тобі був би цікавий бранець?!
— Заради моєї уваги? Але хіба… о боги! — Кирит осікся, подивившись Садарові очі. Єдиний раз за весь час в очах завмер біль. В очах Сейдар.
— Ось воно як… — прошепотів жрець, розуміючи.
- Ось так…
— Смішна й безглузда любов старого, що підійшов до кінця.
Він лише легенько стискав її пальці з якоюсь запізнілою ніжністю. Для нього все стало на свої місця. Лише від цього не легше.
Розділ тридцять п'ятий
— Чи буде тобі спокій колись?
— Мабуть, не в цьому житті.
Сідерім, рік 2589
Кирит тихо пішов серпневим ранком. Залишив нерухоме тіло на ліжку, наче нагадування про те, що не повернеться. Останні перед смертю дні він багато писав, квапив посланців з поштою, не довіряючи птахам. Але багато в чому поводився так, ніби нічого не відбувається. Проте він передбачав, що його час вийшов. Тому й поспішав завершити всі справи вчасно. І посміхався, радіючи теплим літнім дням у Сидерімі замість пустельної спеки Твердині. Наче й відпочивав, ось тільки припинив прогулянки, дедалі більше часу присвячуючи розмовам із королем. Той відповідав взаємністю, відсуваючи папери убік, чим радував як Азіта, і Ларминиза. Обидва мало молилися на священика, сподіваючись, що хоч йому вдасться вивести монарха з виснажливого темпу роботи. А тепер тіло Кирита сповивали жерці, готуючись доставити до Цитаделя.
Садар мовчав, прощаючись із Наставником. Обличчя правителя було спокійне, жодна рисочка не здригнулася, ніби й скорбота не могла торкнутися його.