— Не плач, Садаре, я з тобою, — сестра тримала брата за руку, поки йому перев'язували чергову садна, отриману на тренуванні.
— Я не плачу. Але краще ти стала б мною.
— Можу стати твоїм мечем, — усміхнулася дівчинка, натякаючи на те, що завжди поставала на його захист.
Мадерек, рік 2549
Надривний плач немовля порушив тривожну тишу імператорської опочивальні. Зітхання полегшення вирвалося в небагатьох присутніх. Виснажена багатогодинними важкими пологами імператриця змогла відкинутися на подушки, відпочиваючи. Імператор вимучено посміхнувся. Третій принц своєю появою завдав багато клопоту. Літній палацовий лікар стомлено схилився над дитиною, надтріснутим голосом підтвердивши: хлопчик. І раптом схлипнув.
— Лікарю, щось не так? — тривожно спитав імператор.
- Все не так. Прокляття, — тремтячим голосом відповів старий, розвернувшись до повелителя і показуючи новонародженого, що замовк. Снігово-біле волосся найтоншим пухом покривало голову немовляти. Рубиново-кривавими сполохами на блідому дитячому личку фарбувалися очі.
Стародавнє прокляття увійшло до імператорського палацу, примушуючи тих, хто зібрався в опочивальні, зіщулитися від передчуття біди, яку завжди несли з собою немовлята-альбіноси. Недоторканні – так їх називали. Мало кому з них вдавалося вижити, ніхто не наважувався вирощувати таку дитину. Але все ж таки це не дитина селянина, а принц, син правителя Мадерека: його не викинеш в яру помирати. Імператриця закрила обличчя долонями, тихо заскуливши. Імператор шумно видихнув. Біда прийшла, коли не чекали.
— Нікому не торкатися дитини. Я зможу навернути прокляття на благословення. Мені потрібний той, хто понесе немовля, — впевнено пролунав голос жерця, єдиного, хто не розгубився і не злякався побаченого.
- Я старий. І якщо так треба, то я помру, щоб врятувати імперію від прокляття, — надламано промовив лікар, він-то встиг доторкнутися до немовля, що принесло лихо.
— Ти справді зможеш це зробити, Кирите? — хапаючись за надію, тихо спитав імператор.
- Так зможу. Старий з дитиною підуть за мною. Цей хлопчик… стане порятунком для імперії, — жрець різко розвернувся, рукою подав знак лікареві слідувати за ним і вийшов із опочивальні.
Розділ перший
Сідерім, рік 2565
Гар підриває легені. Зруйнована столиця догоряє у вогні пожежі. Загарбники мародерствуют всюди, куди можуть дотягнутися їхні хижі лапи, що вкинули місто в руїни. Стінання і плач навколо: тих, що вижили, уганяють у рабство, поранених залишають помирати, дітей відривають від батьківських тіл. Сидерим упав. Чорно-жовтими стерв'ятниками миготять всюди мундири та плащі загарбників. І лише останнім, здається, непорушним оплотом варто на смерть єдиний воїн, упершись спиною в колону зруйнованого палацу.
Останній воїн Сідеріма. Він стоїть попри все. Злі сльози викреслюють доріжки на потемнілому від кіптяви обличчі. Місто не просто захопили, його спробували стерти з лиця землі, обрушивши стінобитні гармати на будинки, вогнем пожежі поглинаючи все, що залишилося після руйнувань. Більшість загарбників або повернулися в табір, або грабують руїни, що димляться. Лише невеликий загін все ще бореться, намагаючись здолати останнього захисника столиці. Але він вартий. Відмахується мечем шалено, шалено. Він поранений, кров забруднила білий одяг, що вказує на те, що воїн королівської крові. Всупереч розуму, всупереч смерті він стоїть, бореться, сумуючи за загиблою країною, що загинула сім'ї. Лише сльози дозволяє собі воїн, розуміючи йому не перемогти. У неусвідомленій люті, він намагається продати своє життя якомога дорожче, прихопивши з собою більше ворогів.
Він прибув надто пізно, місто вже впало. Загін молодого воєводи, що повернувся з далекої експедиції, не зміг переламати ситуацію, але ліг з доблестю, захищаючи свого командира. І тепер тому, хто вижив, залишилося лише люто відмахуватися мечем від ворогів, що навалилися скопом, наповнюючи кожен удар клинка злістю і відчаєм. Битися, незважаючи на те, що більше немає країни, столицю знищено, всю королівську родину вбито. Битися. Не дивитися на дим згарищ, не думати про марність і нерозсудливість власної відваги, власного розпачу. Вкладати у кожен випад всю безвихідь і безглуздість останньої битви.