Тепер Миколка відчув себе значно сильнішим. Він обійшов увесь дім і виглянув на ганок. Собака одразу ж глухо загарчав, вискаливши гострі білі ікла, і великими стрибками кинувся до нього. Хлопець устиг зачинити двері, коли мохнаті лапи вже торкнулися ґанку, і підбіг до вікна. Собака сидів на верхній сходинці, вичікувально дивлячись на двері голодними, злими очима. Миколка відчинив раму. Собака оскаженіло загавкав. Ні, з таким не порозумієшся. А чи не можна його підкупити? Хлопець одрізав шматок м'яса, свиснув і кинув собаці. Той понюхав і байдуже одійшов геть.
Так, дядько Микита знав, кому від доручає свого племінника.
Час минав… Сонце вже почало хилитися до заходу. Миколка бродив по дому, марно намагаючись придумати, як йому вибратися звідси. В кутку за грубкою він знайшов міцну довгу вірьовку і сплів з неї щось схоже на ласо. Кілька разів він пробував накинути його на шию клятому собаці, але той спритно відскакував і хапав вірьовку зубами, намагаючись її перегризти. Ця дивна гра тривала досить довго. Нарешті Миколка втомився і привалився спиною до віконної лутки.
Що ж робити? Поки він тут сидить, дядько Микита вже, мабуть, доповів Мейєру про нічного відвідувача. Тепер німці знають пароль і пошлють до вдови Полозневої свого шпигуна. А далі… Миколка раптом уявив собі Ген-надія Андрійовича, котрий лежить на землі з простреленою головою… І тут Миколка подумав про батька!.. Що з ним буде? Адже тепер дядько Микита знає, що він у таборі. Батька повісять… Ах, навіщо він сказав дядькові Микиті про батька!
Треба якнайшвидше вирватися з цього клятого дому. Будь-що усунути з дороги лютого пса… А що коли закутатися в ковдру і вибігти?.. Ні, ні!.. Пес все одно кинеться і розірве його на шматки. Отруїти б його, але чим?.. А може, вдарити залізною коцюбою, що стоїть за грубкою? Миколка зліз з підвіконня і взяв коцюбу в руку. Вимащена сажею, вона в двох місцях вже перегоріла і ледве трималася. А сокира? Миколка кинувся шукати її по всіх кутках. Та ні в кімнатах, ні в комірчині сокири не було. Мабуть, дядько Микита ховав її в сараї.
Знічев'я вийшов у сіни й застиг на місці од несподіваної думки. Між зовнішніми дверима і тими, що ведуть у квартиру, — невеликий простір. Що коли заманити собаку в цей маленький коридорчик, а потім… О, якби вдалося!
Хлопець зайшов у кімнату, взяв своє «ласо», розмотав його, потім повернувся в сіни, прив'язав кінець вірьовки до ручки зовнішніх дверей, а решту вірьовки протягнув через сіни всередину будинку. Потім прикрив внутрішні двері, але не зовсім, а так, щоб залишилася вузька щілина, і потягнув на себе вірьовку. Так і є! Зовнішні двері захлопнулися. Тепер він потягнув на себе і двері, то вели в кімнату. Вони зачинилися, міцно притиснувши вірьовку до одвірка! Для певності Миколка обмотав вільний кінець вірьовки навколо ніжки стола.
Так! Якщо собака опиниться в сінях, то з цієї пастки йому самому не вибратися.
Залишалося найголовніше — заманити в дім вівчарку, а самому встигнути заховатися за внутрішніми дверима. Але як це зробити? Кинути ще м'яса? Собака не з'їв і того шматка, який досі лежить у пилюці біля східців. Ні, треба придумати щось інше.
Миколка постояв, розмірковуючи. Хто б міг подумати, дивлячись збоку на цього худенького хлопця з блідими щоками і великими сірими очима, що він ладен вступити в боротьбу з великим, сильним і злим собакою, спеціально натренованим на переслідування людей.
Миколка вийшов на ґанок і зупинився на верхній сходинці. Собака лежав недалеко, на стежці, що вела до воріт, і, витягнувши вперед лапи, уважно дивився на нього. Здавалося, він стомився і тепер, знаючи свою силу, зайняв найвигіднішу позицію. Спробуй тут пройти!..
Хлопець постояв трохи, набираючись духу. Те, на що він наважився, могло закінчитися для нього дуже сумно. Вчора його врятував дядько Микита. Тепер, якщо пес наздожене, ніхто вже не допоможе.
Миколка труснув головою, зіщулився, наче плавець, який стрибає в крижану воду, збіг з ґанку на стежку і кинувся до вівчарки.
Собака схопився, злякано подався назад, але тут же, вискаливши зуби, приготувався до стрибка. Миколка пробіг ще кроків десять, повернувся і метнувся назад до ґанку, відчуваючи за своїми плечима важке дихання…
Не тямлячи себе, хлопець вихором влетів на ґанок, а звідти у сіни; помітивши, як промайнула услід за ним довга чорна тінь, захлопнув внутрішні двері і, зовсім знесилений, притулився до одвірка.
Розлючений собака скажено дряпав лапами двері. Отямившись, Миколка трохи прочинив двері й потягнув вірьовку. Зовнішні двері стукнули. Пастка замкнулася.