— Тоді от що, — рішуче сказала Майя, — давайте підемо всі разом… Одразу всі!.. Один він з трьома не справиться.
Миколка і Вітя не встигли вимовити й слова, як Майя прослизнула в двері і зникла в темряві. Обидва зразу рушили слідом за нею. На сходах Миколка перегнав Вітю і наблизився до Майї, міцно стискуючи в руках лопату.
Вони спускалися в цілковитій темряві. Чоловік важко стогнав. Час від часу він щось бурмотів, але жодного слова не можна було розібрати.
Майя щось зачепила ногою, і по східцях загуркотів якийсь предмет, судячи по звуку, металевий. Всі здригнулися і завмерли. Потім Миколка нахилився і став руками шарити на східцях.
— Це електричний ліхтарик, — прошепотів він на вухо Майї.
Майя шепнула Віті:
— Ліхтарик.
Вони обмацували його в темряві. Всі думали про одне: засвітити чи ні? Нарешті Майя злегка потиснула Миколці лікоть, і він ввімкнув ліхтарик. Гострий, яскравий промінь розітнув темряву. Він сковзнув по чорних, вогких стінах підземелля, де колись проходили труби опалення, і освітив чоловіка, який лежав на спині внизу біля сходів. Чоловік був непритомний. Поруч нього валялося кілька порожніх консервних бляшанок і розкритий рюкзак, з якого виглядали якісь речі.
З першого ж погляду діти зрозуміли, що перед ними німець. І не просто німець, а, як видно з шинелі, офіцер.
Миколка посвітив ліхтариком довкола. В підвалі більше нікого не було. Гітлерівський офіцер лежав сам.
Діти оточили його.
Вітя на всякий випадок оглянув його кишені, вони були порожні.
— Давай подивимось його обличчя, — запропонувала Майя.
Промінь зупинився на заплющених очах, освітив короткий тупий ніс, широке підборіддя…
— Він! Бачите? — прошепотіла Майя.
— Що? Що?.. — теж пошепки запитав Миколка.
Раптом Майя відсахнулася. Офіцер розплющив запалені очі, простягнув уперед руки і крикнув:
— Zu mir! Zu mir! [7]
Діти завмерли на місці. Тепер усі троє впізнали цього чоловіка. Саме його ім'я ще недавно виклиало страх у всьому місті.
Так, діти не помилилися — перед ними справді лежав начальник міського гестапо Курт Мейєр, той самий Курт Мейєр, який господарював у місті, як йому бажалося. Він лежав тут уже кілька діб. Вибухом бомби перевернуло його машину. Шофер був убитий, а він дістав поранення в ліву ногу. Це сталося недалеко звідси, на повороті дороги. Незважаючи на страшенний біль, у нього вистачило сил дістатися сюди, в підземелля, захопити з собою запас продовольства і дві хімічні грілки, які могли гріти досить довго, якщо їх тримати за пазухою. Але поранення — річ не проста. Щастя зрадило Курта Мейєра. Він мріяв про багатство, про ордени, а замість цього прийшла смерть. Вона наступала на нього у якомусь брудному підвалі, куди випадково забрели троє сміливих дітей.
— Що ж нам з ним робити? — запитав Миколка. — Ми утрьох його звідси не витягнемо, він надто важкий…
— Треба кого-небудь покликати, — запропонував Вітя.
Раптом Майя схопила Миколку за руку:
— Ой! Дивиться! Дивиться!..
Миколка навів промінь ліхтарика на обличчя Курта Мейєра. Крізь вузеньку щілину повік на дітей дивилися два темних блискучих ока. Курт Мейєр перестав стогнати і тепер озирався, намагаючись збагнути, що тут діється. Він мовчав і тільки мляво ворушив губами.
Діти мимоволі відступили назад, таке страшне було це обличчя — набрякле, обросле щетиною. Вони вирішили піти по допомогу. Коли б вони знали, що вчинить ця людина через п'ять хвилин, то, мабуть, діяли б інакше.
Коли вони вийшли з підвалу, захопивши з собою рюкзак Курта Мейєра, було вже темно. Допомагаючи одне одному, вони перелізли через усі завали, пробігли простір до дороги і зупинилися, важко дихаючи. Навколо було пустинно і безлюдно — жодної проїжджої машини, жодної душі.
І раптом з боку руїн до них долинув приглушений звук револьверного пострілу. Це Курт Мейєр, зрозумівши, що надії більше немає, вистрелив востаннє.
Але про це діти дізналися пізніше.
Зараз ними володіла лише одна думка — швидше, швидше назад у місто! Вони бігли мовчки, задихаючись від бігу і вітру, що бив їм в обличчя. І ось нарешті в імлі проступили обриси перших будинків на околиці. Діти побачили людину, постать якої невиразно вимальовувалась крізь морозний туман. Людина йшла їм назустріч. Діти побігли ще швидше.
Коли вони наблизились до людини, вона враз зупинилася і окликнула їх:
— Діти! Ви що тут робите? Куди біжите?
Вони одразу впізнали Якушкіна, фотографа з базарної площі.
— Додому поспішаємо! — крикнув Вітя.