І раптом мати рвонулася вперед.
— Товариші!.. — закричала вона. — Будьте мужні!.. Будь…
Кат швидко стрибнув, і в ту ж мить голова матері провалилася вниз.
— Мамо!.. — дико закричав Миколка на всю площу.
Хтось у юрбі ахнув. Хтось несамовито заголосив.
Жінка міцно стиснула Миколчину руку і потягла його за собою.
— Ходімо!.. Ходімо!..
Юрба хлинула з площі, і Миколку затиснули з усіх боків. Жінка на мить випустила його руку. Миколка кинувся назад. Розштовхуючи людей ліктями, він намагався вибратися на площу, до матері. Але пробитися не міг. Хтось міцно схопив його за рукав:
— Стій, хлопчику, стій!..
Не тямлячи себе, Миколка рвонувся. Але Якушкін держав його чіпко:
— Не треба туди йти… Не треба.
Хлопчик щосили упирався, та фотограф потягнув його за собою, тримаючи в одній руці триногу, а другою міцно стискуючи його долоню. На перехресті їх наздогнала жінка в хустці. Вона кинулася до Миколки:
— Ну от! А я тебе загубила… Ходімо!..
— Ні, — суворо сказав Якушкін, — у мене, Клавдіє Федорівно, йому буде краще… Я один, та й заробітки в мене більші, ніж у вас… Буде мені внуком…
Клавдія Федорівна не захотіла поступитись:
— Іване Митричу, так не годиться — хлопчикові потрібна жіноча ласка. Я вже маю одного вихованця. Удвох їм буде легше… Та й батьків його я знала…
Якушкін раптом розсердився, випустив Миколчину руку і став поправляти ремінь фотоапарата, що муляв йому плече.
— Звідки ж вам двох утримувати! — крикнув він. — Зараз такий час, що ви й себе, мабуть, прогодувати не можете. Я теж знав його батька. Чудова була людина… Ходімо, Миколко!.. — Якушкін оглянувся і ахнув: Миколки не було.
— Він щойно тут стояв, — розгублено мовила Клавдія Федорівна.
І вони подалися в різні боки шукати хлопчика.
Розділ другий
НІЧ
Всю цю страшну ніч після страти матері Миколка провів у самотині. Він лежав на неприбраному ліжку, в пальті, глибоко насунувши на лоб стару ушанку, і широко розкритими очима дивився в темряву, кудись у куток, де тьмяно виблискував кафель нетопленої печі. В кімнаті було холодно, і від цього хлопчик ще дошкульніше відчував самотність. Разом з матір'ю звідси пішло тепло, і дім перестав бути домом.
«Що тепер буде? Що робити?..» — думав Миколка. Скільки разів він бачив у кіно, як в останню мить у місто влітали червоні і рятували засуджених до смерті. Не встигнувши вибити їм з-під ніг лавку, кат падав, скошений влучною кулею, а решта ворогів розбігалися. Так, в кіно це бувало… А в житті…
Ще зовсім недавно в цій кімнаті були батько і мати. Батько працював у паровозному депо. Іноді він брав сина з собою. Там було дуже цікаво. Миколка особливо любив дивитися, як на великому колі повертаються паровози. Здоровенні, пахкаючи димом і парою, вони по черзі в'їжджали на поміст і, наче іграшкові, починали обертатися навколо власної осі.
Батько був високий, з вусами, завжди трохи похмурий. Сусідські хлопчики його побоювались. Іноді він виходив у двір, щоб подивитися, як діти ганяють голубів. Постоїть, постоїть, засуне в рот два пальці, завзято і пронизливо свисне. Сполохані голуби з шумом здіймалися в небо. Як не старався Миколка, але так по-молодецьки свистіти не міг… Батько ні слова не казав синові, коли той стрибав униз з даху сарая. Не помічав також багатьох інших його витівок. Мати була значно суворішою. Вона завжди все забороняла. «Олексо, — говорила вона батькові, — ти зробиш із сина справжнього бусурмана…» — «Всяке буває в житті, — відповідав той. — Може статися, залишиться Миколка один — то нехай нічого не боїться…» — «Дурниці вигадуєш!» — сердилась мати і йшла на кухню. Миколка слухав ці розмови і в душі погоджувався, що батько вигадує дурниці. Чого це раптом він може залишитися один? Всі сусіди кажуть, що в нього молоді батьки. Та й у магазині якось старий продавець зауважив матері: «Що ж це ви — собі шинку купили, а молодшому братикові цукерок купити не хочете». Мати посміхнулася, злегка почервоніла, струснула світлим волоссям і купила Миколці плитку шоколаду. «На й тобі, братику», — мовила вона весело. А Миколка повернувся до продавця і серйозно відповів: «А мама зовсім мені не сестра, а мама». Усі засміялися. «Ти навіщо мене видав?» — сміючись сказала мати.
Повертаючись увечері із школи, куди Миколка ходив у другу зміну, він знав, що батько в цей час вечеряє. Батько любив подовгу сидіти за столом, поклавши на скатерку великі руки, і розповідати матері про свої справи. А мати в цей час шила, або мила посуд і слухала, не перебиваючи. «Ну, що приніс?» — завжди запитував батько, тільки-но Миколка переступав поріг. Це означало — які нові оцінки з'явилися в щоденнику. І якщо там зустрічалася трійка, батько ставав похмурим і заходжувався крутити свій вус, що виказувало його глибоке незадоволення. Миколка починав лепетати про те, що вчителька Марія Павлівна поставила йому оцінку зовсім не за погані знання, а за чорнильну пляму в зошиті…