а) Сонет, написаний у символістському стилі, який друкувався двічі (в різних варіантах) у журналі «Мушля» («La conque») (у номерах за березень і жовтень 1899 р.).
б) Монографія про можливість укласти поетичний словник понять, які не є ані синонімами, ані перифразами тих, що знаходять застосування в повсякденній мові, а є такими собі ідеальними об'єктами, що створені за домовленістю й сутнісно призначені для потреб поетичного самовираження. (Нім, 1901 р.).
в) Монографія про «певні зв'язки або спорідненості» між мисленням Декарта[62], Ляйбніца[63] та Джона Вілкінса[64] (Нім, 1903 р.).
г) Монографія про «Characteristica universalis»[65] Ляйбніца (Нім, 1904 р.).
д) Стаття технічного характеру про можливість збагатити гру в шахи, прибравши з шахівниці одного флангового пішака. Менар пропонує, рекомендує, обговорює і зрештою відмовляється від цієї новації.
е) Монографія про «Ars magna generalis»[66] Раймунда Луллія[67] (Нім, 1906 р.).
є) Переклад з передмовою та примітками «Книги вільного винаходу та мистецтва гри в шахи» Руя Лопеса де Сеґури[68] (Париж, 1907 р.).
ж) Чернеткові варіанти монографії про символічну логіку Джорджа Буля[69].
з) Огляд основних метричних законів французької прози, ілюстрований прикладами з Сен-Сімона[70] («Revue de langues romanes»[71], Монпелье, жовтень 1909 р.).
и) Відповідь Люкові Дюртенові[72] (який заперечував існування таких законів), проілюстрована прикладами з Люка Дюртена («Revue de langues romanes», Монпельє, грудень 1909 р.).
і) Рукопис перекладу Кеведового «Компасу для освіченого плавання» під назвою «La bussole des precieux»[73].
ї) Передмова до каталогу виставки літографій Каролюса Уркада (Нім, 1914 р.).
й) Книжка «Les problémes d'un probléme»[74] (Париж, 1917 p.), де в хронологічному порядку обговорюються варіанти розв'язань знаменитої проблеми Ахілла[75] та черепахи. На цей час з'явилися вже два видання цієї книжки; за епіграф у другому править порада Ляйбніца «Ne craignezpoint, monsieur, la tortue»[76], і в ньому дещо оновлені розділи, присвячені Раселові[77] та Декарту.
к) Доскіпливий аналіз «синтаксичних звичаїв» Туле[78] (N. R. F., березень 1921 р.). Менар там — нагадую — проголошує, що осуджувати й хвалити — це вияви сентиментальності, які не мають нічого спільного з критикою.
л) Транспозиція в александрійський вірш «Cimetiere marin»[79] Поля Валері[80] (N. R. F., січень 1928 p.).
м) Інвектива проти Поля Валері, процитована в «Сторінках, які пригнічують реальність» Жака Ребуля[81]. (Ця інвектива, зазначимо в дужках, являє собою вивернуту на лівий бік його справжню думку про Валері. Останній так це й зрозумів, і давня дружба між двома письменниками анітрохи не похитнулася.)
н) «Характеристика» графині де Баньйореджо в «переможному томі»,— цей вираз належить Ґабріеле Д'Анунціо[82], одному з інших авторів,— який щороку публікує ця дама, щоб спростувати неминучу брехню, яку вряди-годи друкують газети й рекомендувати «світові та Італії» справжній образ власної особи, що так часто потерпав (саме з огляду на її красу та бурхливу діяльність) від хибних або надто поквапних суджень.
о) Цикл вишуканих сонетів, присвячених баронесі де Бакур (1934 р.).
п) Написані від руки вірші, ефект яких завдячує пунктуації[83].
Досі ми говорили (без хай там яких пропусків, якщо не брати до уваги кількох мало значущих сонетів, написаних задля якогось конкретного випадку, щоб похвалити гостинного чи покартати скупого, з альбома пані Анрі Башельє) лише про видиму творчість Менара, в її хронологічному порядку. Тепер я переходжу до іншої його творчості — творчості невидимої, нескінченно героїчної, ні з чим не зрівнянної. А також — о, жалюгідні можливості людини! — незавершеної. Ця творчість — мабуть, найбільш значуща творчість нашого часу — складається з дев'ятого і тридцять восьмого розділів першої частини «Дон Кіхота» й одного фрагмента розділу двадцять другого. Я знаю, що таке моє твердження може видатися безглуздим; виправдати це «безглуздя» і є головною метою мого есею[84].
Два тексти дуже нерівноцінної якості надихнули Менара взятися за цю справу. Один з них — це філологічний фрагмент Новаліса[85] — той, який опублікований під номером 2005 у дрезденському виданні,— де накреслюється тема повного ототожнення з певним автором. Другий — одна з тих паразитарних книг, які поміщають Христа на паризький бульвар, Гамлета — на Ла Канеб'єр або Дон Кіхота на Волл-стріт. Як і кожна людина з добрим смаком, Менар з огидою ставився до цих непотрібних карнавалів, придатних лише для того,— казав він,— щоб потішити плебея видимим анахронізмом, або (а це ще гірше) навіяти нам переконаність у тому, що всі епохи однакові або що всі вони різні. Набагато цікавішим, хоч і виконаним суперечливо та поверхово, здався йому знаменитий намір Доде[86]: поєднати в одній постати а саме в постаті Тартарена, Винахідливого Ідальго та його зброєносця... Ті, котрі натякають, що Менар присвятив своє життя написанню сучасного «Дон Кіхота», чинять наклеп на його світлу пам'ять.
62
Декарт, Рене (1596-1650) — французький філософ, фізик і математик, представник класичного раціоналізму.
63
Ляйбніц, Готфрид Вільгельм (1646-1716) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик і мовознавець.
64
Вілкінс, Джон (1614-1672) — англійський теолог і філософ, автор проекту універсальної мови.
67
Луллій, Раймунд (інакше Рамон Луль, бл. 1235-бл. 1315) — каталанський філософ, богослов і письменник, один з родоначальників європейської арабістики.
69
Буль, Джордж (1815-1864) — англійський математик і логік, один з основоположників математичної логіки.
77
Расел, Бертран (1872-1970) — англійський філософ, логік, математик, громадський діяч, основоположник філософії логічного атомізму.
81
Ребуль, Жак — французький письменник, автор праці «Рамонд: великий попередник романтизму».
83
Пані Анрі Башельє додає до цього списку також дослівний переклад з дослівного перекладу, який зробив Кеведо з
84
Був у мене також потаємний намір бодай лаконічно накидати образ П'єра Менара. Але як я посмію змагатись з золотими сторінками, що їх, як мені розповіли, готує баронеса де Бакур, або з делікатним і точним олівцем Каролюса Уркада?
85
Новаліс (справжнє ім'я — Фрідріх фон Гарденберг, 1772-1801) — німецький поет і філософ, представник раннього романтизму.