Я тут згадав лише про скромність Герберта Квейна; безперечно, що ця скромність не вичерпує його думки. Флобер[129] і Генрі Джеймс[130] привчили нас вважати, що твори мистецтва зустрічаються рідко й вимагають великої праці; шістнадцяте сторіччя (згадаймо «Подорож на Парнас», згадаймо долю Шекспіра) не поділяло цієї невтішної думки. Не поділяв її і Герберт Квейн. Він вважав, що добра література — явище вельми поширене і що чи не кожен вуличний діалог підіймається до неї. А ще він вважав, що естетичний факт не може обійтися без певного елемента подиву, а сама лише пам'ять нікого здивувати не може. З усміхненою щирістю він осуджував «рабську і вперту прихильність» до старих книг... Не знаю, наскільки слушна ця його туманна теорія; знаю тільки, що його книжки заходять надто далеко у своєму прагненні здивувати.
Я дуже шкодую, що дав одній дамі почитати першу з його опублікованих книжок, бо вона, звісно, мені її не повернула. Я вже казав, що то був детективний роман під назвою «Бог лабіринту»; можу тільки додати, що видавець виставив її на продаж в останні дні листопада 1933 р. На початку грудня Лондон і Нью-Йорк були захоплені цікавими й заплутаними сюжетними ходами «Таємниці сіамських близнюків»; лише цьому фатальному збігові я схильний приписувати невдачу роману нашого друга. І почасти (хочу бути цілком щирим) недосконалій майстерності та пустій і холодній помпезності деяких його описів моря. Через сім років я неспроможний точно пригадати всі подробиці сюжету, та ось його короткий план, збіднений, але водночас і очищений моєю забудькуватістю. На перших сторінках ми читаємо про нерозкрите вбивство, в середині відбувається його неквапне обговорення, а на останніх сторінках злочин розкривається. Після того як таємницю вже розгадано, дається довгий ретроспективний абзац, у якому читаємо таку фразу: «Усі думали, що зустріч двох шахістів була випадковою». Ця фраза дає зрозуміти, що розв'язання проблеми вбивства було помилковим. Стривожений читач переглядає відповідні розділи і знаходить інше розв'язання, правильне. Читач цієї дивовижної книжки виявляється проникливішим, ніж детектив.
Іще більше інакодумства знаходимо в «регресивному й розгалуженому романі» «April March»[131], третю (і єдину) частину якого опубліковано 1936 р. Кожен, хто прочитає цей роман, не може не помітити, що йдеться про гру; нехай мені буде дозволено зауважити, що автор ніколи не вважав його чимось іншим. «Цей твір,— казав він мені,— я наділяю істотними характеристиками всякої гри: симетрією, довільними законами, нудьгою». Навіть сама назва роману — це такий собі легкий каламбур: вона не означає «Квітневий марш»[132], а буквально означає «квітень березень». Хтось побачив на цих сторінках відлуння доктрин Данна[133]; сам Квейн у своїй передмові воліє порівняти це з перекинутим світом Бредлі[134], в якому смерть передує народженню, рубець — рані, а рана — удару («Appearance and Reality»[135] 1897, сторінка 215)[136]. Світи, описані в романі «Квітень березень», не регресивні, регресивна сама манера їхнього опису. Регресивна й розгалужена, як я вже казав. Твір поділений на тринадцять розділів. У першому подається двозначний діалог двох невідомих людей на пероні. У другому описано події, що сталися напередодні тих, про які розповідається в першому. Третій розділ, також ретроспективний, описує другий можливий переддень першого; четвертий — іще один можливий переддень. Кожен з цих трьох передднів (які повністю виключають один одного) розгалужується на три власні переддні, абсолютно різні за своїм характером. Таким чином роман складається з дев'ятьох окремих новел; кожна новела — з трьох великих розділів. (Перший розділ, природно, спільний для всіх). З цих новел одна має символічний характер; друга — надприродний; третя — детективний; четверта — психологічний; п'ята — комуністичний; шоста — антикомуністичний; і так далі. Можливо, схема допоможе зрозуміти структуру цього твору.
Про цю структуру можна повторити те, що сказав Шопенгауер про дванадцять категорій Канта: тут усе принесено в жертву шаленому прагненню досягти симетрії. Не можна стверджувати, що всі дев'ять оповідань гідні таланту Квейна; найкраще з них не те, яке він задумав першим, х4, а х9, те, яке позначене фантастичним характером. Інші оповідання він почасти зіпсував своїми млявими жартами й непотрібними псевдоподробицями. Ті, хто читатиме їх у хронологічному порядку (наприклад, x3, y1, z), не відчують специфічного смаку цієї незвичайної книжки. Два оповідання — x7, х8 — не мають індивідуальної цінності; лише в зіставленні вони показують свою ефективність... Я не знаю, чи варто тут згадувати про те, що, вже опублікувавши «Квітень березень», Квейн пошкодував, що вибудував триєдину структуру, пишучи свій роман, і провістив, що ті, хто його наслідуватиме, оберуть структуру двоєдину —
130
Джеймс, Генрі (1843-1916) — американський письменник, майстер психологічної прози; брат філософа В. Джеймса.
134
Бредлі, Френсіс Герберт (1846-1924) — англійський філософ, провідний представник абсолютного ідеалізму.
136
Я не оцінював би високо ерудицію Герберта Квейна й ті думки, які він виклав на сторінці 215 своєї книжки, опублікованої 1897 р. Один зі співрозмовників у діалозі Платона «Політик» уже описував подібну до цієї регресію, що відбувається з Дітьми Землі або Автохтонами, які під впливом зворотного обертання космосу переходять від старості до зрілості, від зрілості до дитинства, від дитинства до зникнення, до ніщо. Так само Теопомп ((бл. 377-320 до н. е.) — давньогрецький історик.) у своїй «Філіпіці» розповідає про певні північні фрукти, які започатковують у тому, хто їх їсть, подібний зворотний процес... Набагато цікавіше уявити зворотний рух часу: такий стан, у якому ми спогадували б майбутнє й нічого не знали б про минуле або лише слабко передчували його. Див., наприклад, десяту пісню Дантового «Пекла», вірші 97-102, де порівнюються профетичне бачення й далекозорість.