Ті, котрі сиділи за сусіднім столом, здавалося, не мають до цього стосунку. Розгублений Дальман вирішив, що нічого не сталося, й розкрив томик «Тисячі й однієї ночі», ніби хотів затулитися ним від дійсності. Ще одна кулька влучила в нього через кілька хвилин, і цього разу пеони зареготали. Дальман сказав собі, що він не боїться, але було би безглуздо, якби він, іще не зовсім одужавши від своєї хвороби, дозволив якимось незнайомцям втягти себе в сумнівну бійку. Він вирішив вийти й уже підвівся на ноги, коли крамар підійшов до нього й сказав йому стривоженим голосом:
— Сеньйоре Дальман, не звертайте уваги на цих хлопців, бо вони добряче напідпитку.
Дальман не здивувався, що крамар знає його ім'я, але відчув, що ці примирливі слова лише погіршили ситуацію. До цього дурна витівка пеонів була спрямована проти людини нікому невідомої, по суті, нікого; тепер же вона стосувалася його особисто та його імені, й про це неминуче довідаються сусіди. Дальман відсторонив крамаря вбік, підійшов до пеонів і запитав, чого їм треба.
Хлопець з китайськими рисами обличчя зіп'явся на ноги, похитуючись. Стоячи за крок від Хуана Дальмана, він почав кричати на нього таким гучним голосом, ніби стояв дуже далеко. Він намагався здатися набагато п'янішим, аніж був насправді, й під цим перебільшенням ховалися жорстокість і насмішка. Обкладаючи Дальмана брутальною та сороміцькою лайкою, він підкинув у повітря довгий ніж, спіймав його на льоту й викликав його на поєдинок. Крамар тремтячим голосом сказав, що Дальман неозброєний. І тут сталося щось цілком несподіване.
Зі свого кутка старий екзотичний ґаучо, в якому Дальман побачив символ Півдня (його Півдня) кинув йому під ноги оголений кинджал. Це було так, ніби Південь вирішив, що Дальман мусить прийняти виклик. Дальман нахилився, щоб підняти кинджал, і в цю мить зрозумів дві речі. По-перше, що цей майже інстинктивний рух старого ґаучо зобов'язує його битися. По-друге, що зброя в його невмілій руці послужить не для його захисту, а для виправдання того, хто його вб'є. Кілька разів у своєму житті він бавився з кинджалом, як і всі чоловіки, проте його знання у фехтуванні не йшли далі того, що удар треба завдавати знизу, а не згори, а ніж тримати лезом усередину. «У лікарні не дозволили б, аби зі мною таке сталося»,— подумав він.
— Ходімо надвір,— сказав його супротивник.
Вони вийшли, і хоч Дальман не мав надії, але не мав і страху. Переступаючи через поріг, він подумав, що померти від ножа в поєдинку, просто неба й під час шаленої атаки було б для нього визволенням, щастям і святом тієї першої ночі у лікарні, коли йому встромили голку під шкіру. Він відчував, що якби тоді йому було дозволено обрати або вигадати свою смерть, то саме таку він би обрав і таку б собі вигадав.
Дальман твердо стискає в руці кинджал, яким навряд чи зуміє скористатись, і виходить на рівнину.
Примітки
Льюїс, Клайв Степлз (1898-1963) — англійський католицький філософ і письменник.
Хорхе Луїс Борхес
Хорхе Луїс Борхес (1899-1986) — аргентинський новеліст, есеїст, поет і перекладач, ключова фігура іспаномовної літератури. Його найвідоміші збірки — «Вигадані історії» та «Алеф» — вперше були опубліковані в 1940 роки; в них увійшли оповідання, що їх між собою пов'язують повторювані теми — сни, лабіринти, бібліотеки, дзеркала, вигадані письменники, філософія і релігія.
Хорхе Луїс Борхес відомий і як поет, і як прозаїк. За свій вагомий внесок у літературу він був пошанований премією Сервантеса — найпрестижнішою літературною нагородою в іспаномовних країнах. Лаконічні прозаїчні фантазії або пригодницькі й детективні історії цього уславленого аргентинського письменника часто маскують роздуми про серйозні проблеми.