Прилаштувавши торби і бурдюк для вина, Санчо Панса поважно, немовби якийсь патріарх, сидів на віслюку, сповнений нестерпного бажання зробитися губернатором острова. Весь у мріях про райдужне майбутнє, він озвався до свого господаря:
— Дивіться ж, ваша милосте, не забудьте, що ви мені обіцяли з приводу острова, а я вже з ним упораюсь, хоч би який той виявився.
Дон Кіхот відповів:
— Щоб ти знав, друже Санчо, серед стародавніх мандрівних лицарів досить поширеним був звичай ставити правителями островів або королівств, завойованих ними, власних зброєносців. Я вирішив поновити дану традицію. Тож, якщо ми будемо живі-здорові, цілком можливо, що не мине й тижня, як мені підкориться королівство, якому підлягатимуть ще кілька, і після коронації ти правитимеш одним із них.
— Себто, — констатував Санчо Панса, — якщо я якимось дивом стану королем, то принаймні Хуана Гутьєррес, моя найдорожча половина, стане королевою, а мої діти — інфантами?
— Ну, і хто в цьому сумнівається? — спитав Дон Кіхот.
— Я сумніваюся, — зітхнув Санчо, — бо здається мені, що хай би Господь спрямував на землю дощ із королівських корон, жодна не пасуватиме її голові. Запевняю вас, сеньйоре, не зможе вона бути королевою; графинею — ще туди-сюди, та й то з Божою поміччю.
— Довірся Господові, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — і він сам дасть їй те, чого вона більше гідна. Не сумуй, попереду на тебе чекає пост губернатора щонайменше прикордонної королівської провінції.
— А я що, я нічого, — підбадьорився Санчо Панса. — Адже маю в особі вашої милості такого благородного хазяїна, який зможе дати те, що буде мені до снаги і припаде до душі.
Розділ VІІІ,
у якому йдеться про славетну перемогу, отриману доблесним Дон Кіхотом у вражаючій, досі не чуваній битві з вітряками, а також про інші гідні згадки події
За деякий час вони побачили серед поля тридцять чи, може, сорок вітряків.
— Доля вочевидь уміло скеровує нас, друже Санчо, — звернувся ідальго до зброєносця. — Поглянь-но туди, де видніються тридцять, а може й більше жахливих велетнів. Я збираюся викликати їх на чесний поєдинок і перебити всіх до одного, стерши з лиця землі лихе сім’я.
— Яких велетнів? — здивовано витріщив очі Санчо Панса.
— Та он же вони, — почулося у відповідь, — з довжелезними руками.
— Даруйте, ваша милосте, — розгубився Санчо, — це зовсім не велетні, а млини. Те ж, що здається вам руками, — крила, які обертаються завдяки вітру, змушуючи крутитися жорна.
— Е, — скрушно зморщився Дон Кіхот, — тебе одразу видає відсутність досвіду. Велетні це. Якщо злякався, то від’їдь убік і помолись, а я вступлю з ними в жорстокий нерівний бій!
Попри умовляння Санчо Панси, він пришпорив коня, голосно викрикуючи:
— Ані руш, мерзенні боягузи! Вам протистоїть лише один лицар!
У цю мить повіяв легенький вітерець, і помітивши, що великі крила починають кружляти, Дон Кіхот гукнув:
— Махайте, махайте руками, це вам не допоможе!
З образом коханої Дульсінеї в серці він, прикрившись щитом і пустивши Росінанта чвалом, рішуче устромив списа у крило найближчого млина. Водночас особливо шквальний порив вітру настільки сильно — аж піка розлетілася вщент — повернув крило, що підхоплені ним вершник і кінь, ледь не зробивши повний оберт, важко гепнулися додолу. Стурбований Санчо Панса, завзято підганяючи віслюка, негайно кинувся на поміч. Опинившись біля непорушного хазяїна, він переконався, що справи кепські.
— Ох, ти ж Боже мій! — бідкався Санчо. — Чи не казав я вашій милості, щоб ви були обережнішим, що це просто вітряки і сплутати їх міг, хіба, тільки той, у кого самого вони в голові?
— Помовчи, Санчо, — кволо промовив Дон Кіхот. — Нічого у світі немає мінливішого за воєнні обставини. Тим більше, я впевнений, що це мудрий Фрестон, який викрав мої книги, перетворив велетнів на млини, аби позбавити мене слави перемоги над ними. Ось яку ненависть він має. Та при зустрічі віч-на-віч усі його безтямні хитрощі виявляться марними проти сили мого меча.
— Це вже як Богові заманеться, — філософськи зауважив Санчо Панса.
Він допоміг хазяїну підвестися і всадовив його на Росінанта, який теж виглядав жалюгідно. Відтак вони вирушили у напрямку містечка Пуерто-Лáпісе, місця вельми людного, де, за словами Дон Кіхота, на них могло очікувати чимало різноманітних пригод. Щоправда, ідальго тривожила відсутність списа. Повідомивши про це своєму зброєносцю, він сказав: