Боже праведний, чи знайшовся б хто-небудь, спроможний передати словами гнів, який охопив серце обуреного ламанчця! Він повторно звівся на стременах, міцно тримаючи меч обома руками, і з такою люттю ударив ним по голові біскайця, що незважаючи на вельми надійний захист у вигляді подушки, тому здалося, ніби на нього звалилася гора. Схарапуджений мул рвонув уперед, скинувши оглушеного закривавленого наїзника.
Дон Кіхот незворушно зіскочив з коня, наблизився і, приставивши вістря меча до горла переможеного ворога, звелів йому здаватися, інакше — голова з пліч. Та приголомшений біскаєць тільки безтямно поводив очима. Мовчання могло б дорого йому коштувати, але в ситуацію втрутилася дама, яка досі залишалася в кареті, а тепер насмілилася підійти і палко благала ідальго пощадити її слугу. Дон Кіхот ґречно вклонився:
— Прекрасна сеньйоро, звичайно, я радо виконаю ваше прохання, однак за однієї умови: хай цей лицар пообіцяє мені вирушити до Ель-Тобосо і сказати незрівняній донні Дульсінеї, хто послав його до неї, аби вона вчинила з ним на власний розсуд.
Майже не усвідомлюючи почутого, ба, взагалі не спитавши, хто така та Дульсінея, схвильована жінка запевнила, що все буде зроблено.
— Я вірю вам, — сказав кабальєро, — і не завдам йому більше шкоди; до того ж він одержав своє сповна.
Розділ Х,
у якому йдеться про новий вибух гніву Дон Кіхота щодо біскайця
Між тим Санчо Панса, який уже прочуняв од нелюб’язності слуг монахів, зіп’явся на ноги й, уважно спостерігаючи за поєдинком, подумки молив Бога дарувати хазяїну перемогу, що підвищить шанси його зброєносця стати губернатором обіцяного острова. Коли ж розпалений боєм Дон Кіхот повернувся, Санчо опустився перед ним на коліна, схопив за руку і поцілував її зі словами:
— Будьте так ласкаві, сеньйоре, призначте мене губернатором острова, щойно завойованого вами. Хоч би яким великим був цей острів, я зможу керувати ним не гірше будь-якого іншого острівного губернатора на землі.
І почув:
— Зрозумій, брате Санчо, що ця пригода, так само, як і наступні, їй подібні, іменується дорожньою, а не острівною. Тому розраховувати тут ти можеш хіба що на проламаний череп або принаймні на відтяте вухо; та аж ніяк не на більше. Наберися терпіння, будуть іще пригоди, які принесуть тобі не тільки губернаторську посаду, але й набагато вагоміший пост.
Санчо Панса щиро подякував ідальго і, ще раз поцілувавши йому руку та краєчок обладунку, підсадив його на Росінанта. Сам же осідлав віслюка й подався услід за своїм хазяїном, який, навіть не попрощавшись із власницею карети, пустив коня чвалом.
Наздогнавши його, він заклопотано мовив:
— Здається мені, сеньйоре, не завадило б нам перечекати в якій-небудь церкві[24] через те, що ви заподіяли тому чоловікові. А то, чого доброго, дізнається про це Святе братство[25] й схопить нас. І хто відає, коли ми вийдемо із в’язниці.
— Замовкни! — гримнув Дон Кіхот. — Де ти бачив або читав, щоб мандрівного лицаря притягали до суду, хоч би скільки загиблих було на його сумлінні?
— Про «зумління» мені нічого не відомо, — не вгавав Санчо, — і ні на кому я його не випробовував. Знаю лише, що Святе братство не жалує тих, хто бешкетує на дорогах, а решта мене не цікавить.
— Не сумуй, друже, — заспокоїв ідальго. — Я тебе вирву з рук будь-кого, не те що якогось там братства. Краще скажи, зустрічав ти де на землі лицаря, відважнішого за мене? А може, читав про нього в книгах?
— Правду кажучи, — дещо зніяковів Санчо, — не читав я ніяких книжок, оскільки не вмію ні читати, ні писати. Та присягаюся, що ніколи в житті я не служив такому хороброму сеньйорові, як ваша милість. І дай Бог, щоб вам не довелося розплачуватися за свою хоробрість деінде. А тепер ліпше займімося вашим вухом, бо кров так і дзюрчить із нього. Ось тут у мене в сумці є трохи білої мазі.
— Жаль, — зітхнув Дон Кіхот, — що я забув прихопити з собою бальзам Ф’єрабрáса, тільки одна крапля якого зекономила б нам час і ліки.
— Що це за бальзам? — наструнчив вуха Санчо Панса.
— Рецепт цього зілля, — відповів кабальєро, — добре мені відомий, з ним нема чого боятися загинути або померти від ран. Коли я його приготую і віддам тобі, то ти, побачивши, що якось під час битви мене розрубають навпіл — а подібні речі, як не прикро, з мандрівними лицарями трапляються частенько, — повинен будеш лише ухитритися скласти обидві частини тулуба й дати мені випити усього дві краплі бальзаму. І я знову буду ніби новенький.