— Я не кажу, — досадливо скривився Дон Кіхот, — що мандрівні лицарі були зобов’язані харчуватися лише сухими плодами, про які ти торочиш. Хочу тільки зазначити, що це їхня звична їжа, разом із деякими травами, на яких, вони, між іншим, як і я, чудово розумілися.
— Знати трави — то добра річ, — кивнув Санчо. — Гадаю, колись нам можуть стати в пригоді ваші пізнання.
Він спритно розклав свої припаси, й обоє в мирі та злагоді заходилися їсти. Проте довго не розсиджувались, бо сподівалися ще засвітла знайти нічліг. Але дуже швидко сонце остаточно сховалось за небокраєм, а разом із ним згасла надія відпочити в нормальних умовах. Набрівши невдовзі на курені пастухів кіз, мандрівники вирішили переночувати тут. І наскільки прикро було одному, що вони не встигли добратися до якого-небудь селища, настільки вдоволеним почував себе другий, для якого перспектива провести ніч під мерехтливими зорями означала черговий доказ його належності до когорти справжніх лицарів.
Розділ ХІ,
у якому йдеться про пишномовні монологи біля багаття
Прийняли їх доброзичливо. Передусім Санчо, як зумів, влаштував Росінанта і свого віслюка й уже опісля приєднався до гурту. Пастухи — їх було шестеро — саме зняли з вогню казан, у якому парувала варена козлятина, і, примостившись навколо, люб’язно запропонували гостям розділити з ними вечерю. Дон Кіхотові вказали місце на перевернутому догори дном водопійному кориті. Ідальго сів, а Санчо Панса став позаду хазяїна, готуючись підносити тому чашу, зроблену з рога. Побачивши, що вірний зброєносець залишився стояти, Дон Кіхот звернувся до нього:
— Щоб ти ліпше затямив доброчинність мандрівного лицарства, особливо те, що ті, хто йому служить, у будь-який момент можуть здобути загальну повагу й пошану, хочу посадити тебе поруч із собою в товаристві цих добродіїв. Ми будемо їсти з однієї тарелі, а пити з одного кубка, тому що мандрівне лицарство можна порівнювати з коханням: воно робить усіх рівними.
— Красно дякую, — розчулився Санчо, — але якщо я матиму що їсти, з однаковим задоволенням насичуватиму шлунок, хай то буде стоячи і наодинці або ж сидячи в компанії з імператором. Звичайно, найбільше ця справа мені до вподоби вдома, де можна без манірності уминати простий хліб із цибулею, аніж куштувати індичку в гостях, де потрібно старанно пережовувати, пити маленькими ковтками, постійно витирати писок серветкою, не чхати, не сякатися і не робити багато чого іншого, що цілком припустиме на самоті. А отже, сеньйоре, замініть ліпше чимось кориснішим для мене ваші почесті, за які, звичайно, я вельми вдячний та від яких відмовляюся назавжди.
Все ж Дон Кіхот наполіг на своєму і всадовив Санчо поряд.
Годі й казати, що ця абракадабра була малозрозумілою пастухам, які їли мовчки, інколи спантеличено переглядаючись. Коли з м’ясною стравою було покінчено, вони висипали на розстелену овчину купу лісових горіхів і поставили півголови сиру, та такого твердого, ніби він був із вапна. Не залишалося поза їхньою увагою також вино, й наповнена чаша неодноразово обходила коло. Ситно поївши, Дон Кіхот узяв жменю горіхів і, пильно їх розглядаючи, удався до філософських міркувань:
— Щасливі ті епохи й віки, що їх древні називали золотими, і не тому, що тоді золото, яке так цінується у наш залізний вік, діставалося без надмірних зусиль, а тому, що тодішні люди не знали двох слів: твоє і моє.
У ті благочестиві часи все було спільним: землі, води, пасовиська й сади. Але зайвого не брали — тільки справді необхідне. Скрізь панували мир, дружба та взаєморозуміння. Любовні пориви втілювалися так само просто і природно, як виникали: без будь-яких двозначностей. Обман, шахрайство, підступність ніколи не перетиналися з чесністю й відвертістю. Правосуддя було справжнім, а не нинішньою пародією на себе. Ніхто не тиснув на суддів, бо і судити було нікого й ні за що. Юні діви ходили без супроводжуючих, нікого не остерігаючись. Однак із плином часу світ невблаганно змінився на гірше. Тому й заснували орден мандрівних лицарів, щоб захищати молодих дівчат, заступатися за вдовиць, допомагати бідним та сиротам. До цього ордену, браття, належу і я, той, хто від свого імені та від імені мого зброєносця дякує вам за гостинність. Щоправда, сприяти мандрівному лицарю — безпосередній обов’язок кожного, але усвідомлюючи, що ви, і не відаючи про це, все одно надали нам притулок, високо ціную ваш вчинок.