На шум збіглися заспані пожильці разом із хазяїном. Супутники поранених, не наважуючись підійти ближче, почали жбурляти каміння в ідальго, який, у міру можливості, прикривався щитом, однак не рухався з місця. Корчмар гарячково умовляв залишити божевільного у спокої, адже з нього нічого не візьмеш, навіть якщо той усіх переб’є. Та найголосніше кричав Дон Кіхот, обзиваючи погоничів зрадниками і запроданцями, а власника замку — негідником і непорядним кабальєро, бо він допускає, щоб із мандрівними лицарями так обходилися.
Його енергійна рішучість укупі з вагомістю аргументів господаря постоялого двору змусила нападників відступити. Натомість ідальго, дозволивши забрати непритомних, незворушно продовжив охороняти свої лати.
Хазяїн, якому набридли подібні витівки, визнав за доцільне негайно здійснити злощасний ритуал, доки не трапилося чогось гіршого. Він настійно порекомендував гостю закінчити вартування, оскільки стояти на чатах треба дві години, а минуло понад чотири. Що ж стосується безпосередньо процедури посвячення, то, за його словами, вона полягала в потиличнику і в ударі плазом шпагою або мечем по спині.
У відповідь Дон Кіхот виявив готовність скоритися, тоді як корчмар не зволікаючи приніс книгу, куди вписував кількість виданої погоничам соломи та ячменю. Потім разом зі служкою, який тримав недогарок свічки, і знайомими нам двома молодицями він наблизився до ідальго та звелів йому стати навколішки. Сам же, удаючи, що читає певну молитву, щосили стусонув Дон Кіхота по потилиці, а за мить від щирого серця пройшовся по спині його ж мечем. Наостанку одна з дівиць підперезала новоявленого лицаря все тим же мечем і, ледве стримуючи хихотіння, як змогла поштиво побажала йому успіхів у майбутніх походах.
Після цих досі не бачених занадто поспішних церемоній ощасливленому кабальєро кортіло знову ринутися на пошуки пригод. Він одразу осідлав Росінанта й, розчулено обнявши хазяїна, подякував йому за посвячення в лицарі у настільки мудрованій формі, що й передати годі. Зі свого боку, корчмар, на радощах, що позбавився халепи, виголосив не менш барвисту, хоча й значно коротшу, промову і, не взявши платні, відпустив постояльця з миром.
Розділ ІV,
у якому йдеться про те, що сталося з нашим лицарем, коли він залишив постоялий двір
Ще чорти навкулачки не билися, коли Дон Кіхот у піднесенні, яке переповнювало його, опинився за ворітьми. Однак згадавши поради корчмаря запастись усім необхідним, особливо грошима та сорочками, вирішив повернутися додому, щоб належним чином спорядитись. Зброярем собі він подумки уже обрав односельця-сусіда, бідного і багатодітного, який щонайліпше підходив для цієї справи. Міркуючи подібним чином, ідальго розвернув коня у бік свого селища, і той, наче пронюхавши рідне стійло, узяв такий темп, що, здавалося, копита не торкалися землі.
Не встиг Дон Кіхот далеко від’їхати, як йому почулося, ніби з лісочка, який виднівся праворуч, долинає глухий стогін. Прислухавшись та упевнившись, що не помилився, він вигукнув:
— Дяка небесам за виявлену милість, оскільки мені так швидко випадає нагода виконати свій лицарський обов’язок! Упевнений, це хтось беззахисний або беззахисна чекає моєї допомоги.
Вершник не гаючись спрямував Росінанта туди, звідки чулися жалібні схлипування. Трохи заглибившись у гущавину, Дон Кіхот помітив кобилу, прив’язану до дуба, а поряд — прив’язаного до іншого дуба голого по пояс хлопчину років п’ятнадцяти, з вуст якого виривався стогін. І недивно: його безжально шмагав паском дебелий селюк, супроводжуючи кожен удар докорами й повчаннями.
— Не базікай, а пильнуй! — примовляв він.
Підліток розпачливо зойкав:
— Я більше не буду, хазяїне! Богом присягаюся! Обіцяю уважніше наглядати за отарою.
Побачивши, що тут коїться, ідальго грізно озвався:
— Негідний лицарю! Як не соромно чіплятися до того, хто не може постояти за себе! Сідайте на свого коня, беріть свій спис, і я доведу вам непорядність вашого вчинку!
Мужлай, перед яким зненацька постав закутий у лати воїн, що грізно поводив списом прямісінько перед його обличчям, злякався не на жарт і улесливо відповів:
— Сеньйоре, цей нікчема — мій наймит, який пасе отару. Через оцього роззяву я щодня недораховуюся однієї вівці. Але замість того щоб покірно знести заслужену кару, цей викрутень заявляє, що це я, не бажаючи йому платити, звожу на нього наклеп. Та, їй-бо, він бреше.