Тут озвалася небога:
— Знаєте, сеньйоре Ніколасе, дядечко часто читав ці бридкі книжки по дві доби. А тоді бувало жбурне книгу, схопить меч і ну ж бо, штрикати ним у стіни. Коли знесиліє, казав, що вбив чотирьох велетнів, заввишки з вежу. А піт, який градом котився з нього, називав кров’ю з ран, одержаних у битві. Ні, це я в усьому винна. Якби я раніше повідомила вам про дивацтва мого дядька, то ви втримали б його, ви б спалили безбожні книги, яких у нього сила-силенна. Подібну єресь давно слід кинути в багаття.
— Я тієї самої думки, — зауважив священик. — Обіцяю, що не пізніше ніж завтра ми влаштуємо показове спалювання їх на вогні, щоб вони більше не підбурювали читачів творити те, що, мабуть, робить зараз мій добрий товариш.
Почувши це, селянин нарешті зрозумів, який недуг вразив його сусіда, й голосно крикнув:
— Ваші милості, відчиняйте пораненому маркізу Мантуанському і сеньйору мавру Абіндарраесу, полоненому доблесним Родріго де Нарваесом, алькальдом антекерійським!
Зчинилася метушня. Вибігши на крик та впізнавши на віслюку хто хазяїна і дядька, а хто друга, всі кинулися його обнімати.
— Зачекайте, — мовив він. — Я важко поранений з вини мого коня. Віднесіть мене у ліжко й покличте, якщо це можливо, мудру Урганду,[16] аби вона оглянула і залікувала мої рани.
— От, лиха година! — сплеснула руками економка. — Віщувало серце щодо такої слабини хазяїна! Злазьте, ваша милосте, ми й без цієї Поганди вас вилікуємо. Кажу і ще сто разів скажу, бодай вони будуть прокляті ці лицарські книжчини!
Дон Кіхота занесли у спальню і ретельно оглянули, але ран не виявили. Сам він розповів, що впав із конем, коли бився проти десятьох страхітливих велетнів.
— Отакої! — вигукнув священик. — Справа уже дійшла до велетнів? Побий мене грім, якщо завтра, ще сонце не сяде, я не спалю ті книги.
Ідальго закидали питаннями, однак той відмовчувався, тільки попрохав, щоб його нагодували і дали поспати.
Тим часом священик, детально розпитавши селянина, як було знайдено сеньйора Кіхану, остаточно пересвідчився у правильності обраного рішення. Тож уранці він захопив цирульника, і вони разом пішли до свого приятеля.
Розділ VІ,
у якому йдеться про дотепно ретельний огляд, здійснений в бібліотеці нашого заповзятливого ідальго
Той досі спав. Священик попросив племінницю принести ключі від кімнати, де знаходилися книги сумнівних авторів, і вона зробила це вельми охоче. Коли всі, в тому числі стара економка, увійшли, то виявили там понад сотню великих томів у надзвичайно якісних палітурках, а також інші книжки, менших розмірів. Вражена жінка негайно вискочила з приміщення. Однак швидко повернувшись з мисочкою святої води і кропилом, вона мовила до священика:
— Будь ласка, ваша милосте, окропіть кімнату, а то, не доведи Господи, який-небудь чарівник, котрих багато у цих книгах, зачарує нас, щоб покарати за те, що ми хочемо зжити їх зі світу.
Посміхнувшись над простодушністю економки, священик запропонував цирульнику давати йому книжки по одній, бо, можливо, деякі варто буде зберегти. Обидві жінки категорично заперечували, вважаючи, що місце тим книгам у багатті, але священик наполіг, щоб спочатку читали хоча б назви. Першим він отримав «Амадіса Галльського» в чотирьох частинах.
— У цьому, схоже, є щось знаменне, — сказав сеньйор Перес, — оскільки, подейкують, це перший лицарський роман, який видали в Іспанії. Саме від нього пішли всі інші, а тому мені здається, що, як зачинателя цієї єресі, ми повинні безжально знищити його вогнем.
— Ні, — заперечив цирульник, — я чув, що це найкраща книга подібного роду, а отже, як виняток, її слід помилувати.
— Добре, — погодився священик, — поки даруємо їй життя. Глянемо, що там наступне.
— Це, — відповів сеньйор Ніколас, — «Подвиги Еспландіана, законного сина Амадіса Галльського».
— Правду кажучи, — зауважив священик, — заслуги батька на сина не поширюються. Беріть, сеньйоро, відчиняйте вікно і викидайте у двір, хай він покладе початок купі для майбутнього багаття.
Економка з помітним задоволенням виконала це прохання, і добрий Еспландіан полетів на вулицю, де покірно став очікувати вогню, який йому загрожував.
За короткий проміжок часу та сама доля спіткала Амадіса Грецького, дона Оліванта Лаврського, Флоріморте Ірканійського та лицаря Платіра.