Для обговорення макета нового села скликано було актив, але Самусі й Щусі прийшли всі і прилаштувалися одразу з обох боків макета так, що ніхто й підступитися не міг. Щоправда, було на що подивитися! Не село, а якась біла казка! Рівні квартали, зелені садки, акуратні домочки, сонячні веранди, двоповерхова школа з спортзалом і басейном для плавання, величезний Будинок культури з бібліотекою і читальними залами, колгоспна контора, будинок сільської Ради, кінотеатр, магазини, дитячі заклади, кафе. Архітектор не забув навіть нужників, намалювавши їх у формі унітазів з пташиного польоту.
Щоправда, макет — це ще не село, тут, як сказав архітектор, потрібні уява, розмах і сміливість мислі, вміння в маковому зерняті побачити розквітлі поля, з нічого витворювати безмежні світи.
Що таке уява, світлоярівці знали й без архітектора. Навіть більше: знали, де саме треба почухати потилицю, щоб уявилося все, що слід і як слід. Сиділи, чухали потилиці, запекло курили, так що макет потопав у хмарах тютюнового диму і виринало з того хмаровиння щось уже й геть фантастичне.
Архітектор, озброївшись указкою, давав пояснення, сипав словами, малював перспективу, розкривав обрії, трам-тарарам. Щусі й Самусі нависали з двох боків над макетом, поблискували очима, водили поглядами за архітекторовою указкою, як кіт за мишею, повторювали мовлені ним слова, вихоплюючись один з-перед одного, щосили намагаючись не поступатися так званим пріоритетом, тобто першістю.
— А ось тут буде найчарівніший куточок вашого нового Світлоярська, — показував архітектор. — Колгоспний сад. Окраса Світлоярська.
— Окраса, — прогули Самусі.
— Окраса, — луною повторили Щусі.
— А з цього боку планується насадження соснового бору. А тут виросте діброва. Це дасть фітонциди.
— Фітонциди, — відгукнулися вмить Самусі.
— Фітонциди, — не відставали Щусі.
Самусі ж, упевнено заволодівши пріоритетом, першими й сполошилися:
— Фітонциди? А що воно?
— Еге ж, що воно? — й собі, хоч і мляво, поцікавилися Щусі.
— Фітонциди, — пояснив охоче архітектор, — це такі речовини, які сосна виділяє в повітря. Дуже корисні для здоров’я.
— Значиться, ми житимемо серед цих… фітонцидів? — поспитав Демид Самусь.
— А чого це ви, а не ми? — здивувався найстарший із Щусів.
— Того, що ми — це ми, — пояснив їм Денис Самусь і припечатав своїм незаперечним: — Все правильно!
— Ні, неправильно! — заревли Щусі. — Це наш куток!
— Ні, наш!
— Горлохвати!
— Самі ж горлохвати!
— Ще наш Карпо Самусь!
— Щусь, а не Самусь!
— Щусі голодранці, а Самусі були козаки!
— То Щусі козаки, а ви дьогтярі!
— Ми козаки!
— А таки ж ми!
— Та погляньте на себе!
Доведеться перервати цю вельми цікаву суперечку, хоч це й порушить хронологію або плин розповіді.
Навіщо переривати? Та щоб уявити собі представника Самусів або представника Щусів отим, як писав наш дуже шановний письменник, чепуруном і галанцем, зодягненим так, що аж очі боліли дивитися на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло. На голові шапка, схожа на єпископську митру, бо ж козак волів радше вийти поміж люди без штанів, ніж бодай без драної бирки на голові чи в руках. На ногах, чи де там треба, — рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти або й з повних тридцяти шести англійського сукна (бач, де ховаються первісні джерела прибутків англійських капіталістів!), з матнею мало не до самої землі, а в матню засунуто чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину (тільки зайвину, зауважте!) бліх. На тулубі ж, або на корпусі, висловлюючись по-вченому, — черкеска штофна, зелена — аж очі вбирає! — черкеска, по якій пущено «трави», себто розводи, ще й з брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, що трималися на срібних гапликах, вся цяцькована золотими гудзями та шнурами. На крючечках, попришиваних до черкески, почіпляно по пістолю, поперек обкручений малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів п’ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпалися на череві, а за пояс той ввіткнуто кинджал, та ще прилаштовано срібну мережану порохівницю, а тоді ще й шаблю на двох кільцях. А поверх усього того (ще забули ми про чоботи, але про них сказано, що вони червоні, саджені, може, й самоцвітами чи там чим бог послав, сап’янові, м’які, як сон, як дим і туман) незмінний і неодмінний жупан, без якого ніякий козак не козак, широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати козака від удару шаблі ворожої, жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть, так, щоб можна було просовувати в ті вильоти руки, і тоді на кожній руці виходило мовби по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялися позаду.