Уявити отаку мальовничу й, прямо скажемо, малореальну постать, дивлячись на сучасного Щуся або Самуся, було незмога, для самодіяльної сцени, для драмгуртка чи для танцювального ансамблю ще б сяк-так, але до передового колгоспного виробництва воно ніяк не тулилося навіть у тому випадку, коли б ми твердо домовилися, наприклад, відновити й відродити таке архаїчне поняття, як «кум».
Але в світі чимало диваків, і є серед них такі, що й хлібом не годуй, а дай тільки зачепитися за якийсь спогад або за слово — і піде в них, як з води, і піде, й піде…
7
Одному з таких диваків закортіло, хоч ти його ріж, довести, що Світлоярськ, себто Карпів Яр по-старому, — це село не звичайне собі, а козацьке, засноване ще в ті часи, коли… Та всі вчили історію і знають про ті часи.
Дивак прибув мало не з самої столиці, папери в нього були відповідно повноважні, в колгоспній конторі товаришеві порадили звернутися до сільради, там він був прийнятий самим дядьком Зновобрать, який, почувши про історію, про минувшину, про козаків, почухав те традиційне для українського народу місце, де в усі часи шукано мудрості, і сказав:
— Воно б і я вам, дорогенький товаришу, міг би популярно пояснити, що й до чого, та тут треба неабиякого мудрагеля, мене ж, кажеться-говориться, заїло коров’яче питання…
— Коров’яче? — не зрозумів високовчений товариш.
— Ну, як би вам популярно? Нащот коров’ячого, оцього… Ви чоловік учений, знаєте, як воно колись називалося… Ото, що в італійців чи там де, коли вони малювати почали…
— Ренесанс?
— От-от, тільки по-нашому.
— Відродження? Але ж не розумію… Корови й епоха Відродження?
— Вам епоха, а мені треба відродити корову в приватному секторі. Кожному колгоспникові — корову в господарство! Ось лозунг. А то всі тепер рота роззявляють на магазин. Молока дай, сметани дай, масла дай, усього йому дай з магазину, а де воно там візьметься, коли навіть дід Гнат свою корову продав!
— Дід Гнат?
— Ну, наш вічний чередник. Сімдесят років чередникував. Стаж у чоловіка. А тепер корівчину за хвоста й з двору! Чули таке? Ну, та вам воно неінтересно. Нащот же козаків у нас тут Обеліск є, він усі традиції осягнув, найперший наш знавець і, можна б сказати, революціонер, хоч трохи й забирає ліворуч.
Сказано, то й зроблено. Покликано до сільради дядька Обеліска, допущено в кабінет до Зновобрать, познайомлено з прибулим товаришем і без зволікань запитано про козаків і заснування ними села Карпів Яр.
— Це ж про яких ви козаків? — прищулився дядько Обеліск.
— Про запорозьких, — спокійно пояснив товариш із столиці.
Дядько Обеліск занудьгував одразу й відверто.
— В нас тут є письменник, до деякої міри земляк, то він мене теж допікав. А я йому категорично й з усією, значить, революційністю: не було.
— Не було? — аж злякався командирований. — Та як же?
— А так. Червоні козаки в громадянську були. Заскакували на півдня і встигли навіть мітинг провести коло попової хати. А запорозькі? І не чули, і не знаємо, і взагалі — не було!
— Товаришу Обеліск! — сплеснув руками товариш із столиці, наївно вважаючи, що дядькове прізвище справді Обеліск, а не Надутий, але це незнання йому пробачено з усією широтою натури, яка була притаманна не тільки самому Обеліску, а й усім світлоярівцям, яких колись називали незугарним словом «карпоярівці». Дядько Обеліск мовчки слухав далі, навіть повернув голову до товариша з столиці — мовляв, що ж ти там ще нам скажеш-загукаєш?
— Ви кажете, не було? — обурювався й дивувався водночас столичний житель. — А Січ? А лицарі свободи? А Карл Маркс про першу в Європі республіку запорожців?
— Нащот Карла Маркса, то я не читав, — щиро визнав дядько Обеліск, — хоч марксизм і сповідую. А нащот козаків, отих, що ви ними так переймаєтесь, то ви пошукайте, мо’, й знайдете, у вас, видать, час є, а нам ніколи. Я ж розмишляю собі так. Що то за народ оті козаки були? Ну, втікали в очерети на Дніпро. Чого втікали? Від жінок — ясно. Бо наша вкраїнська жінка така, що од неї сам чорт утече, не те що козак. Значить, утікали од женщин і ховалися в очеретах.