— Колись прочитав, тоді забув, а тепер згадав. Можеш танцювати!
— Це ж з якої речі?
— Жмака нема.
— Нагодував його дріжджами з цукром, як муравок?
— Та ні. Хай живе. Але я його вичистив звідси надовго. Одпровадив без комюніке.
— Подзвони Зіньці Федорівні — хай возрадується.
— А я хочу з тобою возрадуватись…
— Як же ти це робитимеш? Прочитаєш вірш: «І моєю літньою судьбою на Поділля, Галич і на степ карим оком, чорною бровою ти мене у серці понесеш»? Цей чи який?
— Ну… може, прокатаємося?
— Серед білого дня? На чому ж?
— Ну… Ти ж знаєш…
— Слухай, Гришо, я зайнята, а ти з своїми недомовками! Подумай, а тоді й дзвони!
Гриша зітхнув і задумався. Справді: на чому? Він катався на коняці, на корові, на кабані, на барані, на возі, на санях, на човні, на півневі, на ковзанах, на лижвах, на громаку, на ночвах, на крутілці, на пароплаві, на баржі, на каруселі, на приводі, на вітряку, на машині, на літаку, на велосипеді, на комбайні, на мотоциклі і ще на безлічі пристроїв, яких згадати не міг. А не катався на підводному човні, на повітряній кулі, на килимі-самольоті, на ракеті, і на тому снаряді, що на ньому літав барон Мюнхаузен, на мітлі — улюбленому транспортному засобі українських відьом, на верблюді, на слоні, на віслюкові, на буйволі, на носорозі, на бегемоті, на крокодилі, на дельфіні, на китові, на анаконді і на машині товариша Жмака.
Ага, не катався в царських каретах і на колісницях для героїв.
Але хіба автомобіль (навіть «Жигулі») не комфортабельніший за всі царські карети, а в мотоциклі хіба не більше геройства, ніж і у всіх колісницях світу? Тільки й того, що в мотоцикла колеса уздовж, а в колісниць — упоперек.
Скажуть: думки не для голови сільради, та ще й у найнапруженіший період сільськогосподарського сезону. І матимуть слушність, так кажучи, що й підтвердила несподівана поява перед Гришею нового шкільного викладача фізкультури Пшоня.
Пшонь перебував у стані загрозливому. Він розповсюджував довкола себе ураганність і землетрусність, з його маслакуватої постаті вигримлювали громи, з ошалілих очей вилітали блискавиці, гостряки вусів видовжувалися в безмежжя, ніби спопеляючі пучки і лазерів. Поети б сказали: «Пшонь був рвійний».
— Ви що тут безобразничаєте! — загримів він ще з порога, висолоплюючи свій блокнотяру, довгий, як собачий язик.
Гриша, відірваний від ідеї катання, з мовчазним невдоволенням поглянув на небажаного відвідувача.
— Я вас не розумію, — сказав він стримано.
— Жмак був? — крикнув Пшонь.
— Жмак? Який Жмак?
— Той, що з області.
— Ви його знаєте?
— І я його, а він мене ще дужче! Куди ви його поділи?
— Дивне запитання. — Гриша нарешті оговтався і спробував бути суворим. — Зрештою, яке ви маєте право?
— Яке маю? А отаке! Я на все маю право! Чому не завезли до мене Жмака?
— Я не зобов’язаний…
— Сек-кундочку! Запишемо… Згодиться для карасиків…
— Може, хочете, щоб я гнався за товаришем Жмаком і кричав і йому: «Давай назадгузь!» — посміявся Гриша.
— А хоч би.
— Вам не здається, що ви перечалапкуєте?
— Що-що?
— Перечалапкуєте.
— Тобто? Прошу вточнить. А ми запишемо.
— Ще раз спробуєте отут здіймати крик — матимете справу з дільничним міліціонером Воскобойником, — пообіцяв Гриша.
— Цяцянка!
— Та ні — обіцянка!
— Молодий ви ще дуже!
— Не дуже.
— Дуже й дуже молодий. А я людина пенсійного віку і попрошу…
— Щось я не бачив вашої пенсії.
— Її обскубли ті самі, що відкусили шмат мого прізвища! Але я всіх познаходжу! Від меце не втечуть!
— Ви приїхали для цього до Веселоярська?
— А хоч би й так!
— Як приїхали, так і поїдете, — спокійно сказав Гриша, підводячись. Він сподівався, що після таких слів Пшоневі одразу заціпить. Але помилився, та ще й глибоко. Він устав, наміряючись іти з кабінету, а Пшонь розсівся, наче сваха на іменинах. Він замовк, показуючи, що розмову закінчено, а Пшонь ще тільки прочищав горлянку, керуючись принципом: прикусити язика не собі, а ближньому. Гришу тіпала нетерплячка, а Пшонь давив його нахабним спокоєм, щоб, як казав поет, в чоловіка лускався терпець.
— У мене до вас справа як до сільського керівника, — заявив Пшонь.
— Справа?
— А ви ж думали!
— Що за справа?
— Вплинути на цього бюрократа!
— На якого бюрократа?
— Ну, на мого директора.