— Несерйозно, товаришу Левенець.
— Що — несерйозно?
— Голова сільради на комбайні — це несерйозно.
— Слухайте, — підхопився Гриша. — Он якось був я в Києві і бачив, як заступник Голови Ради Міністрів виходить з державних дверей, сідає в машину, ключик — у замок запалювання, чик- чик і поїхав! Це що, по-вашому?
— Несолідно, товаришу Левенець!
— Що несолідно? Що ключик — у запалювання і чик-чик без шофера?
— Несолідно обманювати державу.
— Як-то обманюю! — аж підскочив од праведного обурення Гриша.
— Видаєте себе за механізатора, не будучи ним.
— Ну, гаразд, хай сьогодні я не механізатор. А коли подавав заяву — був я ним чи ні?
— Треба було повідомити інститут, що ви вже не належите до виробничої сфери.
— Не належу? А як же Продовольча програма і єдиний агрокомплекс?
— Треба ще розібратися, чи належите ви до агрокомплексу.
— А до чого ж я належу?
— Запитувати дозвольте мені. Ми маємо заяву про те, що ви порушили положення про прийом до інституту. Заява підтвердилася.
— Хотів би я знати, чия то заява!
— Вона адресована нам, так що про це не будемо. Йдеться про інше. Ви заслуговуєте покарання. Так само, як ті, хто дав вам фальшиві довідки і рекомендації.
— Рекомендацію мені дали загальні збори колгоспу!
Недайкаша не слухав Гриші, вів своє:
— Ректора ми покараємо за те, що допустив вас до екзаменів.
— Не було екзаменів! Тільки бесіда.
Той так і в’ївся:
— Яка бесіда? З ким?
— Ну, з професором, з доцентами.
— Покараємо й їх.
Якими марними могли б видатися суперечки філософів усіх часів про те, чи є в людини душа, чи немає. В оцьому чоловікові душі не знайшли б ніякі академії наук. Гриша готовий був пошаткувати його, як капусту, а він спокійнісінько перелічував, кого треба покарати, кого попередити. І за віщо ж? Що це робиться на білім світі!
— Ми перевірили, — тягнув своєї Недайкаша, — ви не привезли для керівництва інституту ні поросят, ні індиків, ні сала, ні меду — і це свідчить на вашу користь.
— Я ж приїздив до інституту, а не на базар! — вибухнув Гриша.
— їздять по-всякому. Але до вас у цьому плані немає претензій. Ми тільки зауважуємо вам, вказуємо на порушення і анулюємо вашу заяву. Бо ви порушили існуюче положення.
— Та воно неправильне — ви ж самі бачите?
— Поки положення існує, його треба виконувати. Зміниться положення — тоді інша справа.
— І що ж оце мені? Ждати, поки воно зміниться? А скільки ждати?
— Цього я вам не можу сказати. Наберіться терпіння.
— Та я набрався його ще від народження. А особливо — на зимових ремонтах техніки. Ви коли-небудь чули про ці ремонти? В нетоплених майстернях, без запчастин і матеріалів і дванадцять ре в місяць!
— Зрозумійте мене правильно, — підвівся нарешті Недайкаша з-за столу, і Гриша побачив, що він невисокий на зріст і досить хворобливий на вигляд, — наш обов’язок дотримуватися законів, стежити, щоб не було ніяких порушень. Ваш випадок особливий, і коли б не ця заява на вас, ми б не втрутилися. Але тепер — треба почекати. Думаю, все буде гаразд і з часом можна буде повернутися до цього питання…
Тут в дусі старовинних романів Недайкаша мав би вигукнути: «Я прощаю вас за несвідомий обман!», а Гриша, в свою чергу: «А я прощаю вас за надмірну прискіпливість!», а тоді кинутися в обійми один одному, поцілуватися й заплакати.
Гай-гай, хто ж обіймається, цілується й плаче в наш атомний вік? До того ж ми знаємо, чим кінчаються всі ці солодкоспівні прощення. Хіба в безсмертній поемі «Фауст» над нещасною Маргаритою, кинутою до темниці, не лунає голос з неба: «Врятована!» — всупереч безжальним словам Мефістофеля: «Вона приречена!»? А що виходить насправді? Перемагає не всепрощаючий голос з неба, а жорстока дияволічна сила.
Коротше кажучи, Гриша міг пошкодувати, що надів нові штани. Не обов'язково надівати нові штани тільки для того, щоб опинитися в стані апорії. Зате він тепер переконався в слушності мудрої поради Ганни Панасівни читати закони і постанови. Щоб жити щасливо, треба знати те, що твердо встановлене. А, як казав філософ, дещо твердо встановлене не тому, що воно само по собі очевидне або переконливе, а тому, що воно утримується тим, що лежить довкола нього.
Гриша повертався автобусом до Веселоярська, розстилалися довкола широкі лани багатої рідної землі, знову мовби літав над тою землею невидимий хор, але вже не на золотистих, а на чорних крилах, і хоч співав знов про просо, та не так, як перше, а навспак: