Подзвонив заступник голови райвиконкому Крикливець і попросив приїхати.
— Підскоч на годинку, — сказав він добродушно, — нарадку тут невеличку треба провести.
В район можна було й на мотоциклі. І недалеко, і люди там свої. В’їздив у райцентр Гриша саме о такій порі, яку описав колись наш класик, намалювавши картину пробудження такого собі дореволюційного райцентру: «І сонце злізло височенько, уже час сьомий ранку був; уже закушував смачненько, хто добре пінної лигнув, уже онагри захрючали, ворони, горобці кричали, сиділи в лавках крамарі, картьожники вже спать лягли, фіндюрки щоки підправляли, в суди пішли секретарі».
Автор навмисне навів ці рядки для того, щоб показати, які разючі зміни сталися в наших сільських районних центрах. З усього тут зображеного лишилися хіба що горобці та ворони. А так все нове. Машини на вулицях, телефони в установах, засідання з самого ранку, трудовий ритм…
Отже, Гриша в’їздив у наш новий і прекрасний райцентр, і на душі в нього теж було прекрасно.
Крикливець зустрів його заклопотано, але до цього всі звикли, бо не було в районі затурканішого і замученішого своєю посадою чоловіка.
— Ну, Левенець, ти даєш! — почмихав носом Крикливець. — У мене й так сорок сім постійних комісій, а тут ще створюй тимчасову заради тебе.
— Комісію? Заради мене?
— Тобі нічого, а мені новий клопіт. Добре хоч голову з області прислали.
— Голову?
— Голову комісії. А двох для членства я вже своїх додав.
— Знов кози? У нас уже була комісія.
— Та які кози? Заради тебе. Персональна справа.
— Справа? Персональна? Товаришу Крикливець, я не розумію…
— Розуміти й не треба. Наше діло яке? Відповідати. Здохла кобила — відповідай. Не здохла — теж відповідай: чому не ожеребилася. Ну, давай я тебе познайомлю з комісією.
(Коли б тут був доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, він пояснив би Гриші Левенцю, що слово «комісія» іноземного походження і означає «клопіт», в чому легко переконатися, згадавши Грибоєдова: «Что за комиссия, создатель, быть взрослой дочери отцом!» Але давайте подумаємо: хіба від цього нашому героєві стало б легше? Тільки й того, що своє улюблене «от гадство!» він би вимовив здивовано, а не обурено, як зробив те цього разу).
Своє «от гадство!» Гриша вимовив не зовсім доречно, з деяким запізненням, тобто саме тоді, як Крикливець увів його до кімнати, де сиділа комісія.
Двоє були місцеві. Один з райплану, другий зі станції захисту рослин. Третьому лишилося очолювання комісії. Для цього прибув сюди з якихось сфер, інстанцій чи просто географічних пунктів. Хлоп’яга такий високий, що, мабуть, ставав навшпиньки, щоб надягти собі на голову картуз. Молодий, голова чесана, рот розстебнутий, обличчя недозріле. Такі молоді ще на Гришу не наскакували. Йому відлягло від серця.
— Так, товариші,— бігом прохамаркав Крикливець, — ось вам товариш Левенець, а я побіг, бо на мені весь район висить!
Хлоп’яга здивовано загиготів, довідавшись, що на такому непоказному чоловікові висить цілий район, тоді простягнув Гриші широку, як лопата, долоню, вхопив його за пальці, хотів стиснути, але Гришина рука виявилася твердішою, і пальці злиплися у хлоп’яги. Хлоп’яга (тобто, за всіма ознаками, голова цієї саморобної комісії) потріпав рукою, ще більше розстебнув свій веселий рот і доброзичливо поцікавився:
— Можна припустити, що ви Левенець?
— Можна, — дав згоду Гриша.
— Припустимо, я — Конкретний.
— Припускає корова молока, коли корми підходящі,— засміявся Гриша.
Але Конкретний був народжений тільки для того, щоб слухати самого себе. Він не звернув ніякісінької уваги на ущипливий Левенців сміх, ухопив стільця, поставив його край столу, показав Гриші на інший стілець, вигукнув:
— Припустимо, сядемо?
Всілися. Вмостилися. Поборюкалися поглядами.
— Куритимемо? — спитав Конкретний.
— Некурящий, — сказав Гриша.
— Припустимо, і я некурящий. А товаришів попросимо потерпіти. Діла в нас тут — раз чхнути.
— Подзвонили б мені по телефону, я б вам чхнув — ото й усієї радості,— знизав плечима Гриша.
— Припустимо, в мене документ. І треба розписатися.
— Треба, то й треба, — не став заперечувати Гриша.
— Загалом кажучи, я займаюсь питаннями загальними, а тут — конкретно.
— Прізвище? — уточнив Гриша.
— Тобто моє? Ні, питання конкретне. Припустимо, що мається заява. І не заява, а заявка. І не заявка, а так собі — писулька.